Незалежний театр «ГаРмИдЕр» хоч і діє у Луцьку, але давно відомий в Україні і за її межами. У 2023-ому йому виповниться 20 років. За цей час з аматорського театру «ГаРмИдЕр» став потужним культурним явищем. До війни театр організовував фестиваль «Мандрівний вішак», на який з’їжджалися колективи з різних країн.
Останні кілька років «ГаРмИдЕр» бере участь у багатьох заходах від Національної спілки театральних діячів України. Його мультимедійна вистава-перформанс «Кострубізми. Кумановський» у 2021 році потрапила в десятку найкращих вистав України. На базі театру діє дитяча студія «Догори дриґом», також тут розвивають театральну трупу «Сонячне сяйво», учасниками якої є люди з синдромом Дауна. Не дивлячись на всі досягнення, війна залишила свій відбиток на його житті і творчості.
«Сила правди» поспілкувалася з «ГаРмИдЕром» про нову реальність і роль театру в ній.
Актор і співзасновник театру «ГаРмИдЕр» Павло Порицький, пригадуючи перший день повномасштабного вторгнення, зізнається, що війна не застала їх зненацька. Перед 24 лютим колектив готував виставу про війну. Що вкотре доводить – мистецтво часто прогностичне, а передчуття митців особливо тонке.
«Ранок 24 лютого, ми звільнили простір театру від декорацій і світла, бо розуміли, що в «Ангар stage» буде щось. Спершу думали, що будемо тут приймати біженців, тому після обіду люди почали приносити допомогу. Але враховуючи наш попередній досвід фандрейзингу, зв’язки з різними культурними європейськими інституціями та фондами, ми зрозуміли, що можемо допомагати не лише переселенцям, а й військовим. Такі вміння нам дуже знадобилися і допомогли, оскільки до цього часу ми багато з ким співпрацюємо і залучаємо кошти шляхом наших культурних зв’язків», – ділиться чоловік.
Волонтерський штаб «Ангар» – один з найпотужніших на Волині. Це об’єднання творчих і людей з різних сфер діяльності, які волонтерять. Крім того, керівники театру відкрили свій благодійний фонд, який офіційно працює і надає допомогу військовим.
«Перші 3 місяці війни було відчуття, що те, чим ми займалися 19 років, вже нікому не буде потрібним… Тому спершу займалися лише волонтерством. І коли окупанти відійшли з Київщини та Харківщини, прийшло певне полегшення і ми стали відчувати потребу поновити свою мистецьку діяльність», – розповідає Павло Порицький.
Окрім діяльності незалежного театру, є і дитяча театральна студія «Догори дриґом». Вона існує вже 5 років і на той момент природно зупинила свою діяльність. Бажання якнайшвидше відкритися і узятися до роботи посилив запит від батьків.
Згодом проблему вдалося вирішити. У червні театр переїхав у новий простір. Старий довелося залишити, оскільки там до цього часу і поки буде війна, знаходиться волонтерський штаб.
«Коли вперше зайшла у це приміщення, то одразу побачила як все тут може відбуватися. Це укриття – ідеальний для нас варіант, адже тут можна займатися навіть під час повітряних тривог. Єдиний нюанс був зі звуком, через бетонне перекриття було сильне ехо. Але ми розв’язали цю проблему, встановивши звукопоглинальні панелі. Тепер звук настільки комфортний, що тут часто проходять акустичні концерти: в культурному укритті виступали брати Гадюкіни, Сергій Жадан і багато інших.
Крім того, в цьому просторі проводить свої заходи літературний фестиваль «Фронтера». Прийшовши сюди можна потрапити на виступ стендаперів, які також дуже полюбили це місце через його камерність і гарний звук. По суті, ми продовжили свою діяльність, яка була в «Ангар stage», тому цей осередок став місцем, де відбуваються не тільки театральні події. Ми хочемо наповнювати його усілякими заходами, показувати людям різноманітне мистецтво», – розповідає режисерка Руслана Порицька.
Перший твір з яким почав працювати театр після повномасштабного вторгнення – поетична драма «Синдром уцілілого», написана Андрієм Бондаренком у березні 2022 року. Команда принципово вирішила, що буде читати тексти, які створені лише після 24 лютого. «Синдром уцілілого» – це перша вистава, яку ставили в дуеті Павло Порицький з Вадимом Хаїнським у новому просторі. Вона була важливою тим, що текст був абсолютно суголосний відчуттям, які українці переживали в перші місяці війни. Тому в акторів була пересторога перед прем’єрою – чи буде доречним таке пряме висловлювання про війну.
«Дуже цінним відкриттям стало те, що в кінці в нас було обговорення вистави з глядачами із залученням психолога. Оскільки тема була специфічна — «Синдром уцілілого», то ця розмова виявилась довшою, ніж сама вистава. Було помітно як люди відкривались, розповідали про цікаві речі та спостереження. Всі говорили, що такі розмови потрібні, адже дуже важливо ділитися і проговорювати свої страхи, біди, фізичні й психологічні відчуття. І тому на всіх подіях, що були далі, ми запрошували або психолога, або психотерапевта, дивлячись від теми. Найцікавіше що відбувається в цих розмовах — ти ловиш себе на думці, що всі емоції, які ти переживаєш, є абсолютно нормальними, адже ще 50 людей з цієї зали були в таких станах. Фактично, це групова терапія, яку, до речі, психологи вважають дуже корисною.
Ми відсторонено через мистецтво приходимо до усвідомлення, багато інсайтів стаються через наші вистави. Та і нас самих це спілкування з глядачами дуже наповнює. Ти ніби завершив дію і має бути крапка, тобто закривається завіса, як зазвичай буває у театрах. Але ми ставимо «тире», що означає «тепер ваша черга говорити». Важливим фактом є те, що ми дуже рідко говоримо про акторські роботи чи про режисерство. Ми спілкуємося про що вистава, якими були наші відчуття, як ми почувалися тощо. Ми практикували живу розмову з глядачем раніше, але щоб це було постійно і з психологом, такий досвід вперше», – ділиться Павло Порицький.
Навіть не дивлячись на війну, вже за декілька днів до показу квитків немає. Зрештою, за 20 років у театру велике ком’юніті, яке знає, стежить, ходить і завжди підтримує улюблене місце, тому запит на такого роду мистецтво у Луцьку великий. До того ж квитки зараз благодійні, майже вся сума йде у волонтерський штаб «Ангар» і частково відшкодовуються витрати на вистави.
Війна принесла акторам розуміння, що вони більше не можуть показувати й робити все те, що раніше. Тобто ті теми, спосіб комунікації з глядачами часто будуть недоречними. Колектив театру вважає, що наразі мистецтво не може бути таким як було до війни.
«Ми вважаємо, що театр і мистецтво повинні бути рефлексією зараз. Тепер не може бути так, як раніше, бо змінилися ми. Є поняття «театр розвага», тобто втомлені від життя люди приходять, щоб відволіктися і забутися. Це має право на існування, але не можуть всі державні театри домінувати з такою концепцією. На нашу думку, це втеча від реальності, а сьогодні нам не можна тікати від реальності, а потрібно її змінювати й трансформувати.
Ми б не хотіли та не змогли грати зараз у якихось розважальних легких комедіях. Хай би як це пафосно не звучало, але у нас є якась внутрішня місія і прагнення говорити з людьми про серйозні речі. Так і глядачам, як ми побачили, важливо висловлюватися про те, що їм болить: про ситуацію в країні, наші важкі психологічні стани тощо. До речі, ми помітили, що наші діти, «догори дриґівці», також хочуть говорити про війну»
Щодо самого «Культурного укриття», крім створення вистав театру «ГаРмИдЕр», тут регулярно відбуваються читки сучасної драми у різних формах, навчаються діти з дитячої театральної студії «Догори дриґом», керівниця Руслана Порицька займається театром людей із синдромом Дауна «Сонячне сяйво». Вони створюють тут вистави, працюють, вчаться, пишуть.
Ще один цікавий проєкт, що проходить у творчому осередку, – кіноклуб «Ангар Cinema», де показують артхаусне мистецьке кіно. Крім того, у лютому театр проводитиме низку заходів спільно із Довженко-центром під назвою «Українська нова хвиля. Перезавантаження» – це серія короткометражок, які показуються одним блоком.
Загалом команда «ГаРмИдЕрУ» проводить багато відкритих і внутрішніх тренінгів. Люди знаходять у цьому сильний ресурс, бо робота зі своїм тілом, голосом, усвідомлення себе допомагає поміняти рутину і подивитися на себе під іншим кутом. Зокрема, «Культурна зимівля в укритті» – це серія безоплатних тренінгів і читок сучасної драми, де актори діляться з людьми всім тим, що самі знають і вміють. Ці заходи абсолютно безплатні для глядачів і учасників тренінгів.
Про усвідомлення, яке прийшло за рік війни, Павло Порицький говорить наступне:
«Я зрозумів для себе, що дуже хочу цим займатись. Я можу робити багато інших речей в житті, але без театральної діяльності не можу жити, це справді моє. Під час війни у багатьох людей відбулися такі внутрішні монологи й прихід до «істинного я». Прийшло розуміння, що для тебе є важливим, а що не має значення. Тепер не боїшся зробити те, що хотів пів життя. На мої акторські курси є великий запит, як я собі аналізую, люди відкладали якісь свої мрії та бажання, а зараз вони зрозуміли, що це життя занадто швидкоплинне, щоб відкладати на потім, тут і зараз потрібно ловити момент».
Поки у планах акторів театру розвиватися, здобувати нові знання і професійно зростати. Зізнаються, що їх надихають акторські курси та люди. Бачити зворотний зв’язок для митців дуже цінно і важливо. Це вмикає внутрішні ресурси й мотивує.
Нагадаємо, раніше «Сила правди» розповідала як у Луцьку працює Волонтерський штаб «Ангар».
