На Волині місію з повернення загиблих віськовослужбовців взяли на себе волонтери. Таким чином звичайні люди допомагають державі і родинам воїнів гідно провести їх в останню путь. Лучани Андрій Ольховий та Сергій Кушнір привезли на малу батьківщину понад два десятки загиблих захисників. Вони співпрацюють з місією «Чорний тюльпан» і 14-ю окремою механізованою бригадою імені князя Романа Великого.
Після однієї з таких поїздок «Сила правди» поспілкувалася з волонтерами. Нижче – текстова і відеоверсія інтерв’ю.
У цивільному житті Андрій Ольховий є технічним директором приватного акціонерного товариства «Луцькавтодор», а Сергій Кушнір працює регіональним менеджером зі збуту напоїв однієї з приватних фірм. Із кінця 2013 року обидва – активісти «Автомайдану України».
Вісім років тому чоловіки займались тим, що забезпечували волинську роту спеціального призначення «Світязь», яка брала участь в бойових діях на сході України. Згодом організовували зустрічі та супровід спецтранспорту, який доставляв на Волинь полеглих у війні захисників. Власне тоді і почалась співпраця з громадською організацією «Чорний тюльпан», яка займається ексгумацією та вивезенням з зони бойових дій тіл військовослужбовців.
Після 24 лютого «автомайданівці» взяли на себе нові обов’язки. Тепер вони самостійно забирають тіла загиблих з моргів на сході України.
«Нас попросив Микола Собуцький (Микола Собуцький – учасник місії «Чорний тюльпан», – авт.). Одному йому важко це робити. Система повернення загиблих – недосконала. Цим мали б займатися військові частини, де служили герої. Натомість в бюджетах не передбачено коштів, щоб повертати хлопців додому», – розповідає Сергій Кушнір.
«По-факту, є організація, яка створена при Міністерстві оборони, – продовжує Андрій Ольховий. – Вона передбачає цивільно-військове співробітництво. Називається «Евакуація 200». Це фактично військова організація, яка займається доставкою тіл. Ми дуже часто перетинаємось на дорогах України. Але ресурс у них не безмежний. Кількість машин обмежена, кількість людей обмежена. Відповідно не вдається вчасно забезпечити всі бригади доставкою їхніх тіл.
Спілкувався з військовими в Дніпрі, коли чекали на свою чергу в морзі, «Евакуація 200» їздить в основному на схід. Вони мають приблизно 20 автомобілів. І вони катастрофічно не справляються. Тут вирішальну роль має географія. Полтавські військові можуть дозволити собі забрати тіла своїх хлопців навіть не використовуючи спеціалізованих машин. Тому, що відстань невеличка. Нам доводиться долати тисячі кілометрів, щоб доставити наших. Тому, добре було б, щоб при кожній бригаді була така спеціальна виділена служба, яка б цим ділом займалася»
Волонтери розповідають, що пропонували війсковослужбовцям мобілізувати їх разом з автомобілем до нашої 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Проте система працює на інших рейках.
«Неодноразово ми спілкувалися з нашими військовими і говорили, що ми готові взяти машину і мобілізуватися до вас саме на цю місію. Але це наразі залежить не від них, а від Міноборони. Можна призватися на «Евакуацію 200». Але тоді не факт, що будеш возити на Волинь, що будеш возити саме на захід. Ти можеш возити по всій Україні і жодного разу сюди», – зазначає Андрій Ольховий.
«Зараз ми координуємось з 14 бригадою і здебільшого займаємося доставкою наших волинських хлопців. Це відбувається наступним чином: нам телефонують і кажуть, що в Дніпрі у морзі є така кількість загиблих, яких ми можемо забрати. Ми вирушаємо, а дорогою кількість тіл може зростати. Буває, що військові координуються між собою і просять, щоб ми дорогою завезли загиблих в Умань, Хуст чи куди інде», – розповідає Сергій Кушнір.
Андрій та Сергій кажуть, що західна частина України закриває цю потребу завдяки волонтерам і людям, які жертвують кошти на цю справу.
«Фінансова складова це зазвичай допомога підприємців. В тому числі й сам Микола Собуцький зі своїх прибутків виділяє кошти на пальне. Звертаємось до людей. Допомагають люди простими пожертвами на картку. Хто більше, хто менше. Ті, хто знає нашу організацію, ставляться з розумінням і залюбки допомагають тому, що це дуже потрібна місія»
Після кожної з таких поїздок, розповідають волонтери, кілька годин сну і знову в дорогу. Адже окрім повернення загиблих продовжуть займатися забезпеченням живих захисників.
Відновлюватися після виснажливих фізично і морально доріг допомагають друзі.
«Відновлююсь спілкуванням зі своїми рідними, близькими. Дуже багато волонтерів підтримують морально. Намагаються дзвонити, скидають якісь веселі ролики в Телеграм. Там десь військовослужбовці. Кажуть, подивись, подивись, які хлопці. Такі хлопці – це наше майбутнє. Подивись будь-ласка. І скидають. Я кажу, та окей, я подивився. Все класно. Я каже, тобі навмисне скинула для того, щоб ти не сумував, не загрузився»
Іноді, розповідають волонтери, доводиться спілкуватися з родичами загиблих, які самі знаходять їхні контакти. Найчастіше вони цікавляться часом доставки чоловіка, сина, брата. Але бувають випадки, коли рідня сумнівається, що везуть саме їхню кровинку. Андрій Ольховий каже, що опізнання тіл — це справа бойових побратимів, військовослужбовців, або ж рідні. Волонтери місії лишень стежать, щоб не допустити помилки під час завантаження і транспортування тіл. І тут, кажуть, все чітко: немає «не можу» чи «не хочу». Це для них найважче випробування, — зізнаються чоловіки.
«При завантаженні звичайно треба відкрити мішок і подивитись, чи ти дійсно везеш тіло того героя додому. Було складно дуже. Для початку я навіть не готовий був до того. Але наш спільний товариш Микола Собуцький певними своїми діями спонукав. Це виглядало приблизно так, що приїхав вантаж 200 і ми маємо своїм автомобілем допомогти їм розвести по західному регіону. Він каже: залазь, звіряй номери. Все, я звіряю номери, на трьох мішках є номери, на четвертому нема. Ага, значить, це – той номер, це той номер, а четвертий – це той номер. Він: ні, так не піде. Розстібай і звіряй номер, щоб ти не забрав не те, що треба, щоб ти був впевнений. Так, моторошно інколи, не хочеться того робити, але через силу мусиш. Інших варіантів немає. Вже якщо взялися за таку справу, то треба її виконувати»
Про кількість привезених ними на малу батьківщину полеглих бійців чоловіки воліють не говорити. Андрій та Сергій фактично щодня бачать, чого коштували захисникам і їхнім сім’ям сміливість, рішучість, патріотизм. Проте це їх не демотивує. Вони не дратуються, коли чують на похоронах вигуки: «Герої не вмирають!».
«Герої дійсно не вмирають, — з впевненістю каже Андрій Ольховий. — Вони завжди в наших серцях, в наших душах, вони завжди дивляться на нас з небес і наставляють на цей шлях. А шлях цей — правильний. І ніщо не може нас демотивувати. Навпаки мотивує працювати й працювати. Кожний герой має повернутись домів. Як він повернеться: зі щитом, чи на щиті — це вже доля кожного»
Зауважуємо, що на спецтранспорті місії використано кодування «Вантаж 200». Запитуємо, як ставляться до цього формулювання волонтери.
«Це відголоски радянського періоду. Коли загиблих солдат повертали з Афганістану, то порахували, що тіло в цинку важить приблизно 200 кілограм, — каже Андрій Ольховий. — Відтоді і використовують. Військовим зручніше користуватися цифрами. На блокпостах здалеку видно, хто їде і що везе»
За кілька днів після цього інтерв’ю Збройні сили України офіційно відмовились від використання радянського умовного формулювання «Вантаж 200» щодо полеглих бійців, замінивши його на фразеологізм «На щиті».
«Нова українська армія — це, насамперед, люди, а вже потім озброєння та стандарти. Це герої, які ще вчора сіяли жито, а сьогодні палять окупантів, звільняючи метр за метром українську землю. І, головне, що наші полеглі оборонці — особистості, гордість і честь Держави, а не якийсь «Вантаж 200», а кожна смерть захисника України — трагедія для всієї України», — йдеться на сторінці Генерального штабу ЗСУ в мережі Facebook.
Підтримати місію і задонатити на паливо Автомайдану можна за номером картки в Monobank: 5375 4112 0061 6915.
Це інтерв’ю підготовлено ГО «Центр журналістських розслідувань «Сила правди» в рамках програми «Підтримка регіональних медіа України під час війни» за фінансової підтримки Європейського Союзу та МЗС Королівства Норвегії. Зміст інтерв’ю є винятковою відповідальністю ГО «Центр журналістських розслідувань «Сила правди» i не відображає погляди Європейського Союзу, МЗС Королівства Норвегії чи Інституту висвітлення війни та миру.
