Юрію Аракєлову – 21. Він родом з Маріуполя, міста на Донеччині, яке знищили і захопили російські війська.
Центр журналістських розслідувань «Сила правди» поспілкувався з військовим під час його перебування на реабілітації в одній з волинських лікарень.
Юрій жив у Приморському районі Маріуполя. За його словами, не зовсім благополучному щодо злочинності. Ще з 90-х, про які співрозмовник знає тільки з розповідей, там заведено займатися боксом, вміти за себе постояти.
Юрій теж ходив в спортзал, а в 2021 році вирішив, що готовий постояти не тільки за себе, а й за Україну. Підписав контракт і став до лав 56 окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил України. Коли у 2022-ому почався повномасштабний наступ, Юра захищав рідну землю.
«Я сам з Маріуполя, моє місто розбили, і мені дивом вдалося вижити. Як це я тепер маю наплювати на все, розвернутися і піти? У мене забрали все: моїх близьких родичів, мою маму та брата. Я не можу їх побачити, тому що вони зараз за кордоном. І от в саме такі моменти мене огортає злість. Як можна бути спокійним, коли лінія фронту за 20 км від твого дому? Як можна не поважати воїнів, які віддали життя за твоє місто?»
Спершу 56 бригада тримала оборону в районі, який називали «Зірка», і це був крайній спостережний пункт в напрямку армії окупантів. У квітні 2022-го, коли міста майже не залишилось, Юрин підрозділ вийшов з Маріуполя. Це зараз ці події можна вмістити в кілька речень, а тоді ці вісім днів здавались вічністю. Юра пригадує, що кілька діб взагалі нічого не їв, а пити доводилось просто з калюж.
«У інших хлопців, напевно, були такі самі відчуття, але я не цікавився, не підходив до них із запитанням: «Брате, як твої ноги?». Я звичайно думав, що мені погано, треба щось робити; сидів і розминав та масажував м’язи, щоб хоча б якось зняти з них навантаження. Далі, десь після 2-3 діб виходу з Маріуполя, я йшов автоматично, а в голові була думка: «Зараз зупинишся, і тобі кінець, треба йти».
Людина, яка тоді врятувала групу військових, каже Юрій, це капітан 21-го батальйону з позивним «Ворон». Саме він вивів з Маріуполя своїх побратимів.
«Чесно кажучи, цій людині я завдячую життям, і якщо він зараз мені зателефонує та скаже: «У мене проблеми», я зроблю все, щоб йому допомогти, тому що він зберіг моє життя та життя тих людей, які вийшли разом з нами. Хоча, на жаль, двоє з нас згодом загинули».
Щоправда допомагали і цивільні, – розповідає Юрій. В одному з сіл поблизу Маріуполя, яке й нині перебуває під окупацією, бійців нагодували, перевдягнули і підказали як оминути ворожі блокпости.
«Батько вийшов ввечері покурити, аж тут йдуть два хлопці: один у піксельних штанах, інший в берцях. Кажуть, що вони цивільні, але ми зразу зрозуміли, в чому справа і сказали їм зайти у двір сховатися, – розповідає Олександр, який нині живе в окупованому населеному пункті Приазов’я. – Хлопці розповіли, що хочуть їсти і їх багато. Мама наготувала сумки, дали одяг. Я розказав, що ввечері буде літати безпілотник і пояснив де і як пройти, щоб не попастись в руки русні. Ми обмінялись з Юрою телефонами. Коли вони вже вийшли на підконтрольну Україні територію, то я з ним зв’язався. Досі намагаємось тримати контакт. Я народився в Україні. Маріуполь був і буде українським. Це наші воїни, вони потребували допомоги і ми їм допомогли»
Про дружбу в умовах, коли кожен день може стати останнім Юра говорить найбільше.
«Коли ти приходиш на передову, хлопці, які знаходяться з тобою поруч, автоматично стають побратимами. Згодом минає один бій, другий, третій, і виникають ситуації, коли хтось лякається, лягає та каже: «Хлопці, я не буду підніматись, я боюся кулі». Хтось навпаки буде бігати і подавати тобі патрони, щоб ти міг стріляти.
З кожним боєм, з кожною стресовою ситуацією, ти дійсно розумієш, хто нормальний, хто наживається на війні, а хто просто боягуз. Проте не можна називати людину «боягузом» тільки тому що вона злякалася, адже таке могло статися і зі мною.
Буває, отримуєш наказ збиратися і вирушати на завдання. Прильоти, вибухи. Тобі страшно, але ти переборюєш себе. Вибору вже немає. Ти все одно туди підеш. Страх й гордість за себе та товаришів, готових йти. Усвідомлення невідомості і невідворотності лякає».
Юнак каже, що під час боїв хлопці найчастіше говорять саме про сім’ю, рідних: хто, де в кого і навіть намагаються жартувати.
«Війна – це, в першу чергу, страх. Тваринний страх. Коли ти стоїш в ступорі і не знаєш, що тобі робити. От як на картині «Крик» (Відома картина норвезького художника-експресіоніста Едварда Мунка, – ред.). Коли людина ошелешена стоїть, щелепа відкрита, світ завмирає…
Війна – це смерть. Як би я її зобразив, не знаю, але смерть була різна. Я бачив, як люди помирали від серцевих нападів, просто тому, що страшно і серце не витримує. Когось розриває уламком, у когось влучає куля. Зачепить артилерією, відірве ноги, а через 20 хвилин у нього скляні очі. Смерть буває різна.
А ще війна показує хто є хто. Хто просто красномовив, а хто мовчки пішов захищати свою країну.
Краще не тримати це все в собі. Я нещодавно це зрозумів, коли почав спілкуватися з психологом. До цього я замикався і мене це дуже пригнічувало…Згадую кожного загиблого бійця. Людина жила собі, так само як і я сьогодні, завтра я прокинусь і дізнаюсь, що він «200». Як так?»
Єдина ціль Сил оборони України – виконати завдання і зберегти життя команді. Єдина мотивація – побачити ще раз рідних. Люди які говорять, що пройшли пекло і залишилися з двома руками та ногами, повинні боротися. В них є досвід і влада над страхом, – вважає Юрій.
«Багато хто думає, що росіяни награються, настріляються і підуть. Насправді все не так. Якщо немає відсічі на певній ділянці, то росіяни завалюють масою і проривають нашу оборону. Українська тактика – тотальне знищення ворога».
Юрій боронив рідний Маріуполь, брав участь у боях за Піски та Первомайськ. А зараз разом з побратимами дає відсіч ворогові поблизу Вугледару. Попри травми має чимало планів і мрій, але найсильніші з них це побачити свою сім’ю і зустріти перемогу.
Нагадаємо, «Сила правди» поспілкувалася з поліцейським з Луцька Романом Богданом, який визволяв Харківщину від окупантів.
