Олександр Петров родом з Хмельниччини. В три роки залишився сиротою. Всиновило хлопчика подружжя з Донбасу. Так усе життя і прожив в Добропіллі. Там працював шахтарем. Вже 15 років – на пенсії. Нині має час на улюблене хобі – творити картини, які дарує та продає. Війна застала його родину вдома, в Добропіллі.
Центр журналістських розслідувань «Сила правди» поспілкувався із сім’єю шахтаря.
«Почали обстрілювати будинки, мирне населення. Ракети літали. Стоїш на подвір’ї воно шух-шух. Ракети, літаки, прильоти в місто були і є. Але не дуже багато, зважаючи на те, що Добропілля не було окуповане, але до лінії фронту – усього 30 кілометрів (Бахмут, Покровськ)», – розповів Олександр Петров.
В Добропіллі були жертви серед мирного населення. Були влучення й по залізничній станції. Є кілька зруйнованих будинків.
Дім, в якому жила родина Олександра Петрова вцілів. Нині там живе син. Працює на шахті, але зараз проходить комісію у військкоматі. І вугілля треба добувати і батьківщину захищати. З шахти не відпускають, не дають розрахункових, тому й лишився.
«Не пускають, бо він працює на важливій ділянці. Називається «вентиляція і безпека». Вони лишають шахту, як капітани кораблів – останніми. Навіть, якщо шахта не працює, там нічого не добувають, взагалі нікого нема, вони все-рівно працюють, бо треба провітрювати, контролювати ситуацію з газами. А нас, старих вже нічого там не тримало. Тому взяли невістку і онука і поїхали.
Ми виїздили потягом евакуаційним. Приблизно 8 квітня ми мали виїхати з Добропілля. Потрібно було вирішувати Краматорськ чи Покровськ. Щось в останній момент змінилося і ми виїхали 9-го з Покровська. Не знаю, що нас тормознуло не поїхати 8 квітня в Краматорськ, де якраз були вибухи на вокзалі.
Ми спершу вирушили до племінниці в Кам’янець-Подільський. Туди приїхала й сестра невістки. Але там родина велика, то ми вирішили перебратися на Волинь», – пригадують Олександр і Любов Петрови.
До повномасштабного вторгнення на Волині Олександр Петров не був жодного разу.
«Приїхали ми сюди (в Гірку Полонку, що під Луцьком, – авт.) 21 травня. Зустріли нас привітно. Я вже неодноразово казав, що тут набагато тепліший прийом. До цього ми були в Кам’янці-Подільському. Там ставлення місцевої адміністрації не таке як тут. Тут ми зустріли друзів. Почуваєш себе не кинутою людиною», – ділиться чоловік.
Живуть переселенці дружно. А Олександр Петров взяв на себе обов’язки умовного голови їхньої маленької громади.
«Ми один-одного підтримуємо. Не ділимося, хто звідки. Якщо хтось нас провідує: з поліклініки чи сільради, я відразу йду і всіх кличу. От я зараз, коли приїхав Червоний Хрест.
Допомога від Червого Хреста важлива переселенцям трудового віку, які зараз не заробляють. Бо за допомогу від держави, а це дві тисячі гривень, не проживеш. Пішов раз на базар і все. Бо хочеться і м’яса, і молока, і хорошої ковбаски, а не у всіх є на це гроші. Щодо медичної допомоги, то в Боратинській громаді все налагоджено.
Ми всі зареєстровані в амбулаторії. Ми приїхали 21 травня, а 23-го вже стояли на обліку. Нас питають: що, де, як тільки заходиш. Лікарі знають коли до кого телефонувати і що кому потрібно. Я, особисто, маю проблеми з серцем, а ще – цукровий діабет. І що мене вразило тут: я вдома ходив на прийом до лікаря щомісяця. Мені виписували ліки на місяць. Тобто, щомісяця треба було ходити. Я сюди прийшов, мені кажуть: ось вам на три місяці, чого ви будете сюди кожного місяця вештатися. Ось це – ставлення. Мені тут пройти 20 метрів до амбулаторії. Але головне сталення. Приємно», – каже колишній шахтар.
Попри чудове ставлення добропільчани все ж хочуть додому. І сподіваються, що перемога України буде якнайшвидшою.
Нагадаємо, раніше «Сила правди» розповідала як Червоний Хрест допомагає волинянам.
