Волинь називають бандерівським краєм, бо тут народилася Українська повстанська армія. Однак пам’ятника Степанові Бандері в нашій області чомусь не знайти, натомість останнього Леніна у райцентрі Маневичі знесли аж у 2014-ому, коли Росія напала на Україну. І хоч закони про декомунізацію набули чинності ще у 2015-ому, на восьмому році війни на теренах області низка вулиць, провулків і майданів називається на честь колонізаторів.
Хто і чому гальмує процеси декомунізації і дерусифікації, «Силі правди» розповіла співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук. Нижче – текстова і відеоверсії інтерв’ю.
24 лютого, коли президент Росії Владімір Путін оголошував про наступ на Україну, він згадав про знесення пам’ятників радянської доби і пообіцяв показати нам справжню декомунізацію. Навряд чи він розраховував, що ці слова не тільки не залякають, а й дадуть новий поштовх процесу декомунізації, до якого доєднається також політика дерусифікації. До прикладу, на початку квітня на Меморіалі Вічної Слави у Луцьку поміняли дату початку Другої світової війни з 1941 на 1939 рік. А в серпні, перед Днем незалежності України, з центрального обеліска нарешті зняли п’ятикутну зірку. Однак усе це разом із перейменуванням вулиць повинні були зробити ще у 2015-2016 роках, коли набув чинності пакет законів про декомунізацію.
Співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук вважає, що гальмування державної політики деколонізаторства на Волині – це наслідок посиленої уваги тоталітарної репресивної машини радянської влади до нашого регіону.
«Волинь була бандерівським краєм, тому вона була під особливою увагою режиму. Дуже багато патріотів разом з родинами вивезли в табори. А на їхнє місце приїхали інші люди. Відповідно оце затягування у проведенні декомунізації і дерусифікації на Волині – це шлейф радянського минулого. Ми й досі маємо у назвах вулиць, скверів, майданів імена, які ще символізують Російську імперію, яка теж колонізувала колись Волинь.
У 44-му році радянська влада повернулася на Волинь і визволителі почали себе вести далеко не так як слід було визволителям. 7 травня 44-го року зі Здолбунова пішов перший ешелон із репресованими волинянами. Першими арештовували причетних до національно-визвольного руху. Це були мешканці Волинської і Рівненської областей, понад 500 осіб: жінки, діти, люди старшого віку… Їх везли як особливо небезпечних злочинців до Сибіру. Там уже вони мали працювати і освоювати ті території. Зі Здолбунова, до речі, пішов і останній ешелону 52-му році. Пізніше вже воно було в трішки менших масштабах і не треба було збирати цілі ешелони вагонів»
У 2017 році, розповідає Леся Бондарук, в Росії вийшла друком книга «Я дрался с бандеровцами». Це спогади ветеранів НКВД, НКВС, КГБ. Більше половини з них – про Волинь, зокрема про північні райони (колишні Ратнівський та Любешівський), які власне і були осередком повстанського руху.
«Там якраз найбільше та червона коса пройшла. Дуже багато людей було вивезено, а інші жили або в страхові і замовкли, або терпіли і сприяли репресіям. На жаль, будемо відверті, ми живемо по сусідству із людьми, які писали доноси на своїх сусідів, щоб переїхати в їхню хату. Я не хочу звинувачувати всіх, але випадки були різні, бо життя різне.
Відтак оці північні райони найбільш зрадянізовані. Саме через те, що вони були під найбільшим пресингом радянської тоталітарної репресивної машини. Чекісти лишалися там на посадах сільських голів аж до 1952 року. Усе населення було десятками років під контролем, пресингом, страхом, що не так щось скажеш – вивезуть не тільки тебе, а всю твою сім’ю. І вони радянізувалися від малого до старого. Через освіту, через школу…»
Російсько-українська війна, яка почалась у 2014 році, пришвидшила темпи відрікання від радянщини. Однак питання досі не закрите. Закони про декомунізацію передбачали дедлайни для перейменування населених пунктів, вулиць, демонтажу пам’ятників колонізаторам, а також відповідальність (включно з кримінальною) очільників органів місцевого самоврядування і виконавчої влади в разі їх невиконання. Проте за саботаж нікого не покарали.
«Інститут національної пам’яті, на жаль, чи на щастя, не має повноважень контрольного органу. У нас так багато людей, які називають себе націоналістами, свободівцями, азовцями і ніхто з них не викликав поліцію, не показав закон, не наполіг, щоб склали відповідний акт. Відтак все йшло методом громадського тиску»
Під закон про декомунізацію потрапив і Меморіал у Луцьку. Оскільки він належить до пам’ятки національного значення, то всі зміни потрібно було погоджувати з Міністерством культури. Згодом механізм спростили, але це не допомогло.
«Спершу місцева влада довго готувала документи, а коли вони уже лежали на столі у Києві, вийшло роз’яснення: усе, що підлягає під декомунізацію, не перебуває під охороною держави. Після цього, – продовжує наша співрозмовниця – почався «футбол» між Луцькою міською радою і обласним управлінням культури. Він тривав кілька років, поки навесні 2022-го активіст Сергій Рижков не завісив плакатом дату «1941». Прийшли комунальники і почали його тягати. Влада зрозуміла, що почалася народна декомунізація. Вона й до того була. Не раз люди самі обливали фарбою ці ордени з зображенням Леніна і Сталіна, ці зірки. Міська влада, витрачаючи кошти платників податків, чемненько їх відмивала. Скільки тих петицій було про зміни напису на пілоні з 1941 на 1939 рік. Вони ж постійно шукали відмазки».
Якщо говорити про дерусифікацію, то з 24 лютого, наприклад, в Києві та Рівному перейменували десятки вулиць, а результати Волині, а тим більше Луцька, поки що дуже скромні.
– Я хочу похвалити Горохівський район, де до всіх пропозицій щодо перейменування дослухались. Там був такий механізм, що спершу питанням перейменування повинен був займатися сільський голова, а він, як це зрештою було на Волині, відмовлявся це робити. Тому воно йшло на Волинську обласну адміністрацію, а потім знову поверталося на місцевий рівень.
І зараз, коли почалась оця дерусифікація, я дивлюся списки, які подали з Ковельського району, Нововолинська, Володимира, а там знову і вулиця Радгоспна, і Колгоспна, і Жовтнева. Тобто те, що мало бути перейменовано ще в 2015-2016 роках. Комісія при Волинській ОДА побачила, скільки всього було просто проігноровано місцевою владою. Ми зіткнулися з найбільшою проблемою, яка є до сьогоднішнього дня. Наші політики ідуть до влади на широких обіцянках, аби їх вибрали. А коли вони приходять до влади, вони не виконують законів, які є непопулярними.
– А чому ці закони непопулярні і що треба зробити, щоб вони були популярні?
– Треба говорити з людьми. Люди вважають, що перейменування – це додаткові витрати. Що треба буде кудись йти, стояти в чергах, платити гроші, в терміновому порядку міняти документи. Але це неправда.
У законі «Про декомунізацію» було чітко прописано що це за державний кошт. Вивіски поміняти можна в рамках статті бюджету про благоустрій. Цей бюджетний рядок є завжди і не кожного місяця, навіть не кожного року, по селах містах міняють назви і, відповідно, один раз виконати цю пряму бюджетну лінійку можна в рамках закону але люди опираються цьому тому що не знали. А влада ж знала і повинна була інформувати суспільство. Дуже зручно прийти до влади і займатися лишень діяльністю, де видно, як ти там садиш дерева, ставиш лавочки в парках під вибори, чи як зараз допомагаєш волонтерам.
– Я в шоці від того настільки міський голова Луцька виявився гальмом дерусифікації. У Ковелі завершилася громадське слухання щодо іменних вулиць і там зараз депутати будуть вже голосувати за остаточні варіанти. В Нововолинську завершено, в Володимирі підходить до завершення. Тобто по всій Волині, окрім обласного центру, процес дерусифікації йшов в рамках законодавства виважено, спокійно, відповідально. І тільки в Луцьку створили робочу групу яка затягує процес.
Мене виключили з тієї комісії, натомість ввели виключно чиновників, а в комісію – депутатів. Ми створили свою альтернативну Луцьку топонімічну групу, за один місяць провели 5 засідань. Ми переглянули кожну назву, яка потребує роз’яснення, уточнення, перейменування. Зі 105 назв лишилося 77. Ми вивчали біографію, внесок тих людей, когось відкладали, тому що цілком справедливо не варто було те прізвище замінювати. І ми передали ці наші пропозиції. Частину з них вони врахували і вулиці вже перейменовано, а далі все перемішали.
Вони не можуть напрацювати своїх назв. Вони не можуть зібрати кворум ні робочої групи, ні депутатської комісії. Депутат Авраменко, який входить у цю комісію, обурювався, що він мусить ходити на засідання відриваючись від основної роботи, де йому гроші платять. У мене питання: а чого він тоді пішов в депутати і взяв на себе обов’язки перед виборцями? Вони не мають досвіду і саме основне – вони не мають бажання працювати.
Як може начальник управління Луцької міської ради з охорони історичної спадщини Олександр Котис сидіти на комісії з впорядкування назв дві-три години і майже по всіх пропозиціях Луцької топонімічної групи голосувати «проти» або «утримався», коли ми пропонували вшановувати дуже достойних людей – не тільки волинян, а всеукраїнського масштабу.
До прикладу, ми пропонували вулицю Потапова, яка веде в сторону Меморіалу, назвати вулицею Небесної сотні, тому що на вона йде в напрямку до вулиці Василя Мойсея. На Меморіалі є пам’ятник Небесній сотні і там похований сам Василь Мойсей. Але Олександр Котис запропонував назвати цю вулицю Банковою, бо там колись, за часів Польщі, був банк. Але це зараз українська держава і на цій вулиці сьогодні немає жодного банку.
Ще один дуже такий болючий випадок. Я була особисто знайома із останнім головнокомандувачем УПА Василем Куком. Він багато разів був на Волині і зокрема в Луцьку, він діяв тут як повстанець. У нацистські часи він був ув’язнений і сидів навіть в Луцьку. Тобто аргументів, щоб назвати одну з невеликих центральних вулиць вулицею Василя Кука, є більш ніж достатньо. Тим паче, ми це робимо в рік 80-річчя Української повстанської армії. Коли нашу пропозицію розглядали на комісії Луцької міської ради, хтось раптом кидає, що ось, здається, там колись був глиняний кар’єр і вулицю треба назвати Глиняна. У результаті так і проголосували. Ну, я не знаю, де їхня логіка, де їхній розум. Що ми маємо на сьогодні? Глиняна вулиця у центрі міста і зневажене ім’я борця за незалежність України. У нас Луцька міська рада є ручним механізмом в руках міського голови Ігоря Поліщука.
– А чому, на вашу думку, Луцький міський голова може не хотіти перейменування вулиць?
– Свого часу він був членом комісії з перейменування вулиць внаслідок декомунізації. Тоді він був звичайним депутатом. Він, може, раз чи два навіть прийшов посидів на цьому засіданні і пішов. Тобто працював не дуже активно. Зате дуже активно він гальмував перейменування згідно законодавства вулиці Ярощука. Я бачила на власні очі, коли депутати з його ж фракції поверталися до нього і казали: а чому не голосувати? А він як той Чечетов махав руками: ні, не голосуйте. Я думаю, причина такої поведінки в його особистих поглядах. Усе ж таки колись Поліщук балотувався від Соціалістичної партії в одну з міських рад. Я думаю, що це просто його особисті інтереси і вподобання.
– Часто самі люди проти, щоб їхні вулиці називали на честь когось, бо історія мінлива. Кажуть, треба обирати більш стійкі назви як от Тиха, Сонячна, Виноградна. Як ви до цього ставитеся?
– Таке кажуть люди, які не вірять в Україну. Отакі, знаєте: опять власть помінялась і кепку на другий бік. Ми даємо назви вулицям людей, які зробили великий внесок у незалежність України, у мистецтво, в історію України, Волині, Луцька. Звісно, є вулиці, які насправді нема потреби називати іменами і вони можуть бути черешневими, вишневими і так далі. В цьому немає нічого поганого. Я до цього ставлюся спокійно. Це має бути комплексних підхід. Наприклад, вулиця Мічуріна раніше мала назву Золота. Ми запропонували повернути цю назву. Але є імена які б хотілося увести у громадський простір міста для того щоб вони були на слуху.
Я вам наведу протилежний приклад. Була дискусія щодо нашої пропозиції назви вулиці Діда Панаса. Не Петра Весклярова, а саме Діда Панаса. Актор жив в Луцьку, працював і звідси він далі пішов в творчій кар’єрі. Ми аргументувалися тим, що він став улюбленим персонажем і відомим саме як Дід Панас. Діти з усієї України писали листи в Київ Діду Панасу. І коли приходив лист з підписом «Київ, Діду Панасу», то всі знали, що це треба нести на Хрещатик, 26. Так от, коли ми цю аргументацію давали, люди не розуміли. Вони казали: Ну, все ж таки з поваги до людини нехай буде ім’я і прізвище.
– Коли, на Вашу думку, у Луцьку з’явиться пам’ятник Бандері? Обіцяли поставити біля РАГСУ, кілька років там навіть височів якийсь постамент. Його демонтували і шукають інше місце.
– Я б уже не хотіла того пам’ятника в Луцьку. Він перетворився на об’єкт великих спекуляцій. Я ніколи не була прихильником пам’ятника біля РАГСУ. Хоча все життя я є прихильником Степана Бандери його поглядів. Другий аргумент – ті варіанти того пам’ятника, які були запропоновані, це краще з гіршого. Якщо наші люди ще не навчилися робити якісних мистецьких пам’ятників, то чи варто тоді це робити за радянськими лекалами?
Тепер вони вирішили поставити його там, де був колись пам’ятник Бойкові (Степан Бойко – один з керівників Комуністичної партії Західної України, – авт.). На це погодились знову ж таки свободівці. Але там поховання під тим місцем і ставити на кістках пам’ятник, не дуже добре. А по-друге у нас в центрі міста є чудове місце для нього це Сквер Бандери на початку вулиці Степана Бандери, навпроти прокуратури.
Не потрібно ставити величезний 2-3 метровий тому що так колись ставили пам’ятники. Поставте його в звичайний природній ріст, щоб людина не задирала голову в роздумах влізе чи ні він на фото. Зробіть його таким, щоб людям хотілося підійти і з гордістю біля нього сфотографуватися. Зрештою є шикарна пропозиція волинянина, філософа, дисидента шістдесятника Євгена Сверстюка. Коли він дізнався про ці всі перипетії в Луцьку з тим пам’ятником, він сказав дуже просто: пам’ятники Бандері є в багатьох регіонах України. Ви поставте пам’ятник бандерівцю, людині як носію його ідей, ідей боротьби за незалежність. Це було б оригінально і класно.
– Не секрет що у нас частина суспільства засуджує демонтажі пам’ятників. Їхній аргумент такий: от ми зносимо, а що ж натомість?
– Краще не ставити нічого, ніж ставити натомість. По-перше, більшість з цих пам’ятників немає якоїсь мистецької цінності. Вони виконані в стилі соцреалізму. Дивіться що зараз виробляється з тими пам’ятниками, які намагаються лишити. Їх перефарбовують як писанки, щось там заклеюють, перебудовують, аби лиш нічого не змінювати.
Я вам наведу приклад. У статусі пам’ятників залишається поки що дуже багато радянської техніки: гармати, танки, пушки, які мали символізувати силу радянської армії. Для нас вона була окупаційною і взагалі для України червона армія завжди була окупаційною. Це перевіряється дуже простим питанням: яка армія відбирала під час голодомору з чекістами зерно у наших селян? Це була Червона армія. Вона прийшла сюди окупаційною і вона залишилася окупаційна. Так, там багато служило українців, але вони служили в окупаційній армії і це гіркий факт минулого. Ну, як є, але коли сьогодні в Іваничівському районі стоїть танк і представники влади подають в обласну адміністрацію на комісію, що вони вирішили осучаснити цей пам’ятник і запропонували перекласти російськомовний підпис під танком «На Київ»… 2022 рік, російсько-українська війна…
У Ковелі міський голова вирішив просто заліпити чорною стрічкою надпис на пам’ятнику «Слава радянським воїнам». З таким самим успіхом можна просто роздати ковельчанам чорні маски на очі, щоб вони цього не бачили.
Можливо, ми колись навчимося вибирати ту владу, яка буде справді відкритою. Владу, яка буде розуміти, що процес де русифікації і деколонізації – це теж війна, війна за голови, за душі кожного волинянина, кожного лучанина, кожного українця.
Розмову з Лесею Бондарук ми записували у дворику Волинського краєзнавчого музею. Нині там спочиває демонтоване погруддя комуніста Степана Бойка, копія радянської зірки. Усі ці артефакти з відповідними до часу поясненнями можуть знайти своє місце у виставкових залах. Проте їхня пропагандивна місія завершена.
Це інтерв’ю підготовлено ГО «Центр журналістських розслідувань «Сила правди» в рамках програми «Підтримка регіональних медіа України під час війни» за фінансової підтримки Європейського Союзу та МЗС Королівства Норвегії. Зміст інтерв’ю є винятковою відповідальністю ГО «Центр журналістських розслідувань «Сила правди» i не відображає погляди Європейського Союзу, МЗС Королівства Норвегії чи Інституту висвітлення війни та миру.
