Старий Салтів на Харківщині окупували з перших днів широкомасштабної війни. Нині село звільнили, але частина мешканців, які живуть на іншому боці Сіверського Дінця, й досі під окупацією. Те, що залишилося від домівки Федора Дейнеки – теж на тимчасово непідконтрольній Україні території, тож харків’янин нині живе у Гайовому на Волині. І тут має важливу місію – доглядати пасіку бійця Збройних сил, який у цей час робить все можливе, щоб Федір мав можливість повернутися до власної.
«Сила правди» поспілкувалася з вимушеним переселенцем про життя в окупації. Нижче – відео і текстова версії розмови.
Федір Дейнека – головний пасічник Старого Салтова, краю, де бджолярством займається чи не кожна друга родина. До війни Федір організовував бджолярські форуми на Харківщині і був відомим на всю країну. Після 24 лютого він ще якийсь час намагався жити в окупації, але після «прильоту» прямо на подвір’я разом з донькою перебрався на Волинь, де мешкають друзі. Так Дейнека опинився у Гайовому, де нині доглядає пасіку свого колеги, який пішов захищати країну і згадує як рідний Старий Салтів зустрів окупантів. Тоді ворог зайшов відразу з обох сторін – по обидва боки Сіверського Дінця.
«Спочатку була розвідка, приїхали на автомобілі два москалі, зайшли в сільраду і запропонували не чинити спротиву. Це мені сільський голова розказав. Не знаю як там було далі, але знаю, що голову згодом наші арештували і інкримінують йому зраду».
У травні голову селища Старий Салтів затримали. Йому оголосили підозру у держзраді. За версією слідства, Едуард Коновалов на початку війни зібрав у сільраді депутатів і заявив, що буде допомагати російським військовим, радив їм чинити так само.
«На наступний день проїхав по селу БТР, – продовжує Федір Дейнека. – Я якраз був біля магазину, стояли люди в черзі за продуктами. І поїхали вони туди – на посьолок. Посьолок – це та частина Салтова, що на височині. Наступного дня вже вступили москалі. Пострілів не було, все було тихо, спокійно. Я їхав з дому в лікарню, дивлюсь – якісь воєнні стоять. Зупиняють: «Бистро! Докумєнти, виходітє із машини!» А я сусідку віз в лікарню. Сусідка відразу паспорт витягнула, а я поки знайшов, то він мене автоматом під бік. «Давай, давай, я тєбє сказал: бистро докумєнти».
Поставили мене до автомобіля, руки – на капот, обшукали. Обдивились руки, ноги, шукали «наколки». Відпустили».
Пасічник розповідає, що вдавані «захисники» намагалися втертися в довіру.
«Сусідка пішла в лікарню. Машину поставив в дворі, сам вийшов на дорогу. А тут іде такий вояка років під 50, пузатий, товстий, автомат торчить на два метри від нього на пузі. Неакуратний, засмальцьований. Він помітив мене, підійшов: «Ми вас приєхалі освобождать». Я кажу: «Хлопці, нас не треба освобождать, ми і так вільні люди». «Нєт, ви єщьо нє знаєтє». «Ладно, – кажу, – то таке питання: Нащо ви Харків розбили?» – «А ви Донєцк розбили». Я йому: «А как ми розбили Донецк?» «Да ви еще не знаете, что в Донецке творится». Кажу: «Все я прекрасно знаю. В мене є телебачення супутникове. Я дивлюсь і донецькі, і луганські канали. І я прекрасно бачу, що там нічого не розбомблено» – Вот ми ету войну через трі-чєтирє дня закончим, і я вас повєзу на екскурсію туда».
Отак ми поговорили. Ще він сказав: «Єслі наши солдати будут вас обіжать, то позивной у мєня «Мєдвєдь», скажеш, что ти от товаріща Мєдвєдя». Я кажу: «Ти мені не товариш». «Ну… знакомий» «Ну, значить, познайомились, кажу». Ото ми з ним попрощалися, а потім почалася стрілянина».
Федір Дейнека каже, що всі паркани на його вулиці окупанти помітили буквами «Z» та «V». Забирали з дворів автомобілі. З покинутих будинків викрадали коштовності. Під час обстрілів чоловік втратив весь реманент, необхідний для пасіки. Та й саму пасіку на 70 вуликів, справу всього його життя, змушений був залишити напризволяще.
«Коли наші вибили їх, почалися зі сторони Сіверського Дінця обстріли села. День і ніч вони лупили нас. Постійно. Там, горить, тут горить, все в диму. Страхіття. То ми ховалися в підвалі сусіднього будинку. В мене теж підвал непоганий. А коли були обстріли, то ми ховалися в сусідському, бо там перекриття більш надійне. І ото ми там сиділи 12 днів. На пасіку неможливо вийти. Тільки до вулика, починається обстріл, то тут гахне, то там гахне. У мене пропав апетит. Пив тільки воду. Ну і лежали ждали, поки воно лупане».
Федір Дейнека каже, що ніч, яка поставила крапку на господарці, не забуде ніколи. Просто чекати поки все згорить – дуже важко.
«В моє подвір’я прилетіло перед ранком. Як лупануло… ну близько ж… а я після прильоту завжди виходив і дивився на свою хату. Вийшов, глянув, ніби ціла хата. Пішов, ліг в підвалі. Чую: тріщить щось. Вийшов, а мій сарай вже палає. І ото шифер вже почав тріскатися. Там в мене на горищі була дошка заготовлена на вулики. Куба два, мабуть, було. А в середині корпусів із 40 стояло з рамками. Медогонка… Ну дуже багато речей… все багатство було в мене там, у цьому сараї. Все погоріло. Потрапив я в таку… та, що там я, вся Україна потрапила в халепу».
Чоловіка здолала депресія. 12 днів нічого не їв, виснажився. Врятували Федора Дейнеку волонтери. Кажуть: досить лежати в підвалі і чекати смерті, – пригадує чоловік. Таким чином він потрапив до Харкова. В лікарні його прокапали, повернули до життя. Декілька тижнів Федір Дейнека чекав доньку, яка також намагалась вирватися з окупації. Не давала спокою і автівка, яку залишив в Старому Салтові, в сусідському гаражі. Коли трапилась нагода знову зустрітися з волонтерами, попросив взяти його з собою до Салтова.
«Тільки вигнав з гаража я автомобіль, почався обстріл. Я натиснув на газ і давай тікати. Вниз спустився, з поля зору зник. Домовилися зустрітися в Молодовій. Вони на легкових машинах, а в мене бус, більш прохідний. Коли їхав на село, а воно все проглядається: там танк стоїть, там міни торчать прямо із асфальту. Прийшлося виляти. А тут – летить. Добре, що там з правої сторони – ярок. Я туди шуранув. Проскочив. По мені стріляли. Потім звернув за ліс, сховався і в Молодову вже їм дорога не видна.
Приїхав в Молодову, зупинився біля сільради і жду волонтерів. Тільки вони під’їхали і тут почали гатить з мінометів. Лупили так, що страшне. Люди попадали, на карачках поповзли, теж за сільраду сховалися. А я стояв. Там каштан такий товстий стоїть, за каштана став і дивився. То там, то там лупасять. Мабуть міни, бо хлопки такі були, що земля дрижала. Дуже гучно і осколки летять кругом. Мені по машині не попали, хоч вона трохи здорова. А хлопцям… одному колеса побило, другому кузов прошило осколками, подзьобало. Вікно розбили».
Дорогу до Харкова долали під обстрілами. Тільки доїхали, а тут знову довелось повертатися.
«Тільки приїхав, попрощався із волонтерами, дзвонить сестра жінчина. А вона в Молодовій жила: «Вікна побиті, не знаємо, що робити, приїдь, забери нас». Кажу: «Завтра приїду зранку, тільки підготуйте всі речі, клунки всі повиносьте на вулицю, щоб я під’їхав, вкинув відразу все і поїхав».
Зранку я туди. Дорога далека. Нам до Харкова всього 40 кілометрів, а проїхати неможливо. Ми об’їжджали всі сто кілометрів. Почав їхати, солдати кажуть, що заборонено. Пояснюю, що люди чекають, клунки вже на вулиці. Ті: «Ну давай, швиденько туди і назад». І то я швиденько туди приїхав, клунки повкидали, біля кладовища знову – «приліт». До нас вже не дістали. Приїхали ми в Харків, переночували одну ніч. А потім зібрали свої речі і поїхали на Житомирщину».
У Старому Салтові, який нині під контролем України, досі не дуже спокійно – за Сіверським Дінцем, де і розміщена садиба Федора Дейнеки, досі стоїть ворог.
«Там жити неможливо, там все зруйноване. Навіть стовпи електричні попадали, проводів немає. Я вже не кажу про інтернет. Води немає. Газ теж розбили. І як там жити? Люди, які там залишилися, сидять… з цегли виклали примітивну пічечку, сковороду ставлять, щось там розігрівають. Раніше волонтери доїжджали, а зараз і волонтери не попадають. Знайомі, рідні роз’їхалися по всій Україні, в нас на вулиці залишилося три чоловіки.
У нас в Старому Салтові дуже багато сєпарів було. Вони родом з росії. Коли будувалася база відпочинку завода Малишева, то робочих набирали з Курської і Воронезької областей. І вони залишилися тут, отримали квартири. Усі п’ятиповерхівки – там 70% москалів жило. Ото вони потурали ворогу. «Нам русские ничего не сделали. У нас все нормально». Рускі їм віддячили за таку відданість. Розбомбили всі п’ятиповерхівки. Там ніхто не живе зараз. В нас було п’ять п’ятиповерхівок, всі розметало, вікна повибивані, під’їзди обгорівші, страх господній».
Ні в Харкові, ні в Житомирі Федір Дейнека не залишився. Його вже чекали на Волині. Тут чоловік не просто вимушений переселенець, у нього – важлива місія. Дивиться, щоб на такій як у нього в Старому Салтові пасіці, але вже під Луцьком, все було до ладу. На Волині він, до слова, не вперше. Раніше приїздив ярмаркувати.
«Дружим, дружим з волинянами. Це ж і Володя Дмитрук (авт. – голова Братства бджолярів Землі Волинської «Ройовий стан») запросив мене сюди. Пасіка залишилася, і роботи в тебе буде, і мед в тебе буде, все в тебе буде. Я й вирішив. Що мені там робити в Харкові? Роботи ніякої. Я – пенсіонер. Я звик працювати, рамки робити. А тут таке запрошення отримав, що я з великим задоволенням приїхав сюди. І не жалію.
Тут у вас біднувато щодо взяток. Я маю на увазі не хабарі, а взяток нектару. Навіть липа цвіла, ну скільки тут – одне, два, десять дерев… малувато. На таку пасіку – мало. І меду тут багато не качають. Хоча цей рік – медовий. У нас на Харківщині мед викачали вже по три рази. Викачали травневий, викачали акацію і липу. То мені хлопці мають десь передати кілька баночок. Вони мене не забувають. Коли стало питання, що я залишився без дому, без грошей, без нічого, то мені пасічники скинулися. І я досі живу за ті гроші, що мені хлопці вислали. Хто 500, хто тисячу, а було таке, що хтось невідомий 15 тисяч передав. Я дуже зворушений. Я зрозумів, скільки в мене друзів! І багатий я став не через гроші, а завдяки тому, що в мене друзів багато. Вся Україна – друзі, куди б не поїхав».
Нагадаємо, раніше «Сила правди» розповідала як працює центр допомоги внутрішньо переміщеним у Луцьку.
Автор цього матеріалу є учасником програми Interlink Academy Fellowship, що фінансується урядом Німеччини.
