Минуло два роки з початку повномасштабного вторгнення Росії. Україна обороняється завдяки відважності сотень тисяч громадян, які стали до лав сил оборони. Серед них і тисячі волинян. «Сила правди» поспілкувалася із одним із таких. Сергій Годлевський – історик, краєзнавець, учасник «Живого ланцюга», студентського голодування у 1990-му, людина, яка пройшла не одну революцію виборюючи українську державу, а нині робить це зі зброєю у руках в лавах Волинського прикордонного загону. Це формування зараз функціонує як піхотний батальйон на сході України.
Вперше Сергій Годлевський пішов боронити Україну ще в 2015 році. Тоді захищав Мар’їнку. А у 2022 вже був знову на сході, боронячи Авдіївку. Обох населених пунктів на сьогодні вже майже не існує – повністю знищені ворогом. Це – передмістя Донецька, тож обидва населені пункти були як більмо для окупанта.
Сергій Годлевський описує 2015-2016 роки, як війну в’ялу, окопну, позиційну. Зрідка на Волинь привозили загиблих воїнів, наших героїв. І люди до цього звикли. А далі сталася повномасштабна війна.
– Ви, як історик, прогнозували повномасштабне вторгнення?
– І так, і ні. Я повинен зараз привселюдно вибачитися. Я просто помилився.
Коли мене питали, наприклад, в січні 2022 року, чи буде повномасштабне вторгнення Путіна, чи дасть він наказ, я казав, що ні. І я аргументував. По-перше, він має цілу фракцію своїх людей у Верховній Раді, тобто ОПЗЖ. Він має величезну сітку своїх агітаторів у вигляді російської православної церкви. Він мав цілий ряд різних громадських організацій, які діяли на різних грантах, які давалися з Росії.
Мало того, лідери фракції ОПЗЖ один перед одним їздили в Росію, кожен тиждень отримували консультації, кейс фінансів, щоб це все діяло. І очолював цю всю складову його кум, віддана особа. Який тут своїм так званим псевдо-українським вибором розбудував спрут, онкологічне розгалуження по всій Україні. А ще світові санкції. І йому (Путіну) за все це треба було триматися. Я казав, що нема сенсу.
Виросло два покоління від 91-го року. Це люди, які вже дивляться по-іншому. І в Путіна не склалося. Він не пішов з бодуна на Україну. Він побачив те, що оцей народ йде до Європи. І якщо так далі піде, то все для нього буде втрачено. І Медведчук тут зіграв нам на руку. Він «наколов» свого кума. Вони їхали з парадною формою, мали навести порядок. Але все сталося зовсім не так.
– Ким ви були до 22 лютого 2022 року, коли знову стали військовими?
– Я був істориком краєзнавцем, закоханим в свою роботу. Я сидів в архіві. Мав масу матеріалу. Далі треба було викладати якусь монографію. Я досліджував конкретно свою маленьку етнічну батьківщину – села навколо містечка Берестечка: Про репресованих людей, їх вивезення з України, структуру національного підпілля, яке там існувало.
23-го лютого я поїхав провідати маму. І зранку, коли включили телебачення, побачили, що відбувається. Того самого дня я зібрав нехитрі пожитки. Після демобілізації в 16-му році, у мене завжди стояв зібраний рюкзак з усім, що потрібне солдату, вже відшліфоване часом. А у воєнкоматі тоді десь було до півтори тисячі народу. Хтось співав. Це було просто таке загальне піднесення. Всі записувалися. І чесно сказати, що тоді воєнкомати не знали, що з тими людьми робити.
Я служив у 2015-2016 роках, тому я – резервіст першої хвилі. І я мав би з’явитися в свою військову частину, у Львові. Але я поїхав у прикордонний загін на Волині. А вже через день я поїхав в Піщу. Це нинішній Ковельський район, на кордоні з Білоруссю. Спочатку рили окопи і облаштовували кордон. До цього білоруси для нас були сябрами, друзями.
Думаю, після всієї цієї війни, після того як все закінчиться, як впаде режим Лукашенка, вони знову стануть сябрами. Бо вони насправді споріднені нам душі. Але, зараз вони на іншій стороні.
– Скільки часу були на волинському кордоні? Коли потрапили на схід?
– З лютого по травень 2022 року був на кордоні. В постійному очікуванні наступу будували барикади. Фактично Волинь була готова зустрічати ворога на кожному перехресті. Я думаю, що саме цього Путін вимагав від Лукашенка. Йому не стільки потрібен був якийсь стратегічний успіх тут на Волині. Йому треба було, щоб білоруська армія втягнулася в війну.
– Пане Сергію, як змінилися ваші обов’язки порівняно з перебуванням на Волині і на сході?
– Ще на Волині мені присвоїли офіцерське звання, хоча я не мав військової кафедри. Я маю чотири вищих освіти, але я ніколи не мав військової кафедри. Ще в радянській армії здобув військове звання сержант. Так я і служив сержантом вже в українській армії. Але командування нашого загону повважало за потрібне, щоб я був переведений на посаду начальника групи персоналу. І мені було присвоєно військове звання лейтенанта. А чим займався в цивільному житті, тим я і займався на війні: історією. Я розказую бійцям історію, але разом з тим служу разом з ними.
Той найкращий авторитет, який ти можеш завоювати як офіцер, – коли ти перебуваєш разом з ним. За всі роки служби мене мало перекидали з місця на місце. Я нічого більше не знаю, окрім Авдіївки і Мар’їнки. І це слава Богу, тому що ти вивчаєш місцевість. Якщо ти знаєш свої позиції, лінії підходу, відходу, евакуації, це має дуже велике значення. Це не гра у футбол, що можна переграти, якось там виграти… по-новому зіграти. Це є людські життя і людське здоров’я. Тут нічого іншого не придумаєш. Якщо займаються нові позиції, то треба їх вивчати: сектори обстрілу, поля, лінії евакуації, довезення боєприпасу.
– Пане Сергію, от ви вважали, що Путін не піде. Коли вже пішов і ви були на кордоні з Білоруссю, відчуття змінилися? Що думали: підуть сябри, чи не підуть?
– Ну, спочатку я думав, що підуть. Як могли розвиватися події? У Білорусі – міліційна система. Є Міністерство внутрішніх справ, а є Збройні сили. Це є дві великі різниці. Фінансове забезпечення, самі функції, сам соціальний пакет в білоруської міліції і армії відрізняється. В армії він набагато гірший і слабший. Армія мала позитивні настрої щодо українського народу.
Більше того, сама північ Волині, де ми стояли, у тих селах всі тісно пов’язані родинними зв’язками з білорусами. Одного разу мені потрібно було щось по побутових речах, вшити штани чи щось там. І я приходжу до місцевої кравчині, кажу, таке-таке треба зробити. Вшиваю. Що вам заплатити? Та мені, каже, нічого не треба, дай Боже вам здоров’я. І плаче. Кажу: чого ви плачете постійно? Вона каже, як я маю не плакати? От два сини моїх зараз тут служать, а дві дочки вийшли заміж в Брестській області. Одна в Малориті, друга в Бресті. І внуків призвали в білоруську армію. І якщо ж той дурень їх пошле, то двоюрідні брати між собою зійдуться.
Любомль, Шацьк, Ратне, Любешів, вони навіть ближче до Бреста, ніж сюди до Луцька. Тому що до Луцька треба через цілу Волинську область їхати. А Брест, він – поруч. І там можна було купити щось, вони здобували там освіту.
По-друге, Берестейщина – це є етнічна українська територія. Тобто українці там себе дуже нормально, кучеряво почували. Вони говорили українською, працювали на роботах. Пізніше це став кордон. Більшість возила, так звану, як вони кажуть на місцевій мові, молочку з Білорусі. Туди перевозили якісь певні товари звідси з України. І на тому стояв певний оборот місцевого розвитку для місцевого населення.
Тож я прогнозував три сценарії. Перше, що Путін збере сябрів, і просто кине в м’ясорубку. Вони увійдуть і отримають перші втрати тут, на Волині. І почнеться внутрішній супротив в Білорусі проти режиму Лукашенка. Варіант другий. Що вони отримають певні втрати і зупиняться. Просто не підуть. І варіант третій – почесний. Коли кидають війська, вони йдуть з розгорнутими знаменами і кажуть, що нам дали такий наказ, але ми з вами воювати не будемо. Тобто вони є в статусі інтернованих. Це не є військовий полон. Але це є люди, які не хотіли воювати проти своїх братів.
Я боявся того, щоб Путін не перемішав білоруську армію з російською. І тоді доблесні командири, які поведуть війська, позаду поставлять чеченців чи якутів бойових. І поженуть тих бідних білорусів на нашу лінію. Це було б найстрашніше.
– Про ваш окопний блокнотик. Що в ньому? Думки, прогнози, література чи якісь історичні ваші напрацювання?
– Напевно, все. Тут є і певна така, скажімо так, любовна лірика. Десь якісь певні спогади, які покладені на основу літератури. Ну, я не тільки думаю, що це лише в мене, тому що я вже навіть по своїх певних обов’язках військових, говорив з багатьма військовослужбовцями. Напевно, так влаштований організм людини, коли він попадає в певні критичні моменти життя, смерті чи загрози життю, згадуються певні якісь приємні моменти. Може, навіть ті, що не відбулися. Але це залишається. І це такий інстинкт життя, тяга до життя. Бо любов це – життя. І тут поруч десь ходить смерть, противага любові, противага життю. І воно дуже яскраво, в яскравих дуже тонах це все згадується. І хочеться це описати.
По-друге, в мене є написана літературна повість, називається «Бронкс». Це певною мірою автопортрет. Є кадрові військові, тобто ті, що здобувають вищу освіту профільно. Тобто зараз це називається військові інститути або військові академії. А є люди, які здобувають освіту десь у світі. В світі, мається на увазі, в цивільних вищих учбових закладах. І після цього їм дають військове звання. Тобто є військова кафедра. Або згідно із займаною посадою, так теж можна. В армії на таких кажуть: «піджаки». Є такий армійський термін. От я відношуся до «піджаків», тому що я не кадровий військовий.
Ця повість «Бронкс» – про офіцера, який попав в таке середовище, і як він стає військовим. Як він входить в військове життя, військову термінологію, військову форму мислення. Як він занурюється в цей світ. Як він живе і які люди його оточують.
Для мене армія це зріз українського суспільства. І там є дуже різні люди. З високим IQ і з низьким IQ. Люди соціально різні за напрямками, за духовним світом. І це дуже цікаво дивитися на тих людей, як вони варяться в спільному котлі, як вони живуть.
Наприклад, один військовослужбовець у моєму підрозділі не знав грамоти. Він вчився в спецшколі. Але в нього дуже велике серце. Він є дуже добра людина. Він ніколи не сяде їсти, якщо не поділиться з кимось. А тут він був на маргінесі. Тому що – спецшкола. Таке життя йому не вдавалося. Але він добряк. Вони такі не симпатичні в тому побутовому, в тому звичайному житті. Не симпатичні, занурені в свою власну неповагу. Я би не хотів з ними сідати десь тут і пити каву. Але я бачив, як вони ведуть себе там. Наскільки вони мають самопожертву відносно до інших. Яке в них велике серце.
Чимало текстів про те, як рятував щенят. Десь з укропу їх витягував. Мені захотілося це все описувати. Окрім того, в окопному зошиті є про перші емоції, які будуть після війни. І це є дуже важлива річ на сьогоднішній день.
– Порівняно, що ви стояли на відносно мирній Волині і на сході, настрої щоденника змінилися?
– Схід більше загострив якесь почуття. Там більше писалося. Можливо, там гостріше питання життя і смерті стоїть. І такі перепади, вони дають певне пробудження.
– Опублікуєте?
– Так, звичайно. Усі щоденники, які писалися в цьому житті, всіма письменниками, політиками, науковцями, усі хто написав першу сторінку, мали на меті видати це. Хтось може сто разів казати, що ні, я писав це для себе… але… видати хочуть усі. Є інше питання: чи ці щоденники цінні для людей, чим вони цінні? Можна писати якийсь певний звіт про військові події, хроніки. І вони цінні більше для науковців. Для загалу важливіша атмосфера: зранку було сонце, ми пішли на позиції, стояли в кількості там, а потім ти переживав, що цілий день лляв дощ, але десь біля зруйнованої хати все-таки розпустилися тюльпани. Вони показували, що є життя. Зранку я подзвонив і до мене там передзвонила така-то-така-то особа, ох, як класно там було, а потім ми запарили дуже класний суп з англійської лапши і з української тушонки. І це все ти пишеш там, розказуєш… Я там сидів, хтось розказав класний анекдот, прийшли два коти, які мали на собі блохи, але сиділи біля входу. І це все класно, і це ти читаєш, ти бачиш, що воно таке натуральне, воно живе.
Що хтось десь там розписувався, що хтось пішов справляти нужду, взяв зі собою мокру серветку і біг звідти з матюком, тому що почався обстріл, забувся підняти штани.
Багато було написано про Першу світову війну, багато було написано про Другу світову. До прикладу, у фільмі «На західному фронті все спокійно» переказана атмосфера Першої світової війни. Є, правда, і друга атмосфера, певні гумористичні форми. Це Гашик передав через «Швейка , але це трошки інше. Ремарк – це певна атмосфера.
– Як у війську справи з забезпеченням?
– Все залежить більше від людини. Комусь прийшла повістка, він пішов виконувати свою боротьбу. Хтось пішов і чортихається, що його забрали. Когось, може, зловили і забрали у військо. І кожен зі своєї дзвіниці буде це все подавати.
Починаючи з 2014 року в питанні забезпечення одягом, ми дуже сильно підтягнулися до стандартів НАТО. Я був у Великій Британії зовсім недавно, і там певна форма видавалася, яка шилася з нашого матеріалу, на британський манер. І це дуже якісний одяг. Тобто ми вже це підтягнули.
Але якщо, наприклад, воїн, а український воїн може собі це дозволити, хоче, щоб у нього було щось вищого стандарту, то звичайно меж в тому нема. Це так, як і в харчуванні. Тобто можна їсти армійську кашу, яка здорова, нормальна, але хтось хоче салямі, наприклад, хтось хоче суші, їх теж можна замовити. Там всі ті сервіси певною мірою працюють. Це лише для тих, хто відходить від передка.
По-друге, я не є експерт з військового забезпечення, але час не стоїть на місці. І на другий рік війни я побачив війну дронів. До того дрони використовували для розвідки, щось там піднімали, щось там ловили… Ну, це було несерйозно. На сьогоднішній день змінюється концепція самого воїна. Якщо раніше воїн рахувався зростом у два метри, 54-й розмір в плечах. Тобто людина, яка ламає підкову, здоровий, сильний. То на сьогоднішній день це може бути чоловік зростом в один метр і 55 сантиметрів, з ніжними пальцями, які працюють з фортепіано. І він сидить собі, підняв дрона і кинув там певний сюрприз.
По-друге, успіхи нашої армії на флоті. Наші дрони морські, які топлять успішно флот орків. Те, що ми дивилися раніше в фільмах, що сидять дівчата в якихось центрах, в них стоять монітори, і вони там, розбираються, стає певною реальністю на сьогоднішній день. Електронна війна, РЕБи… вдосконаленню немає меж.
Відносно самого озброєння теж не буду оригінальним, його є достатньо. Якби його було більше, ми би краще зупиняли їхні навали. Але його є стільки, скільки його є.
Ми можемо, наприклад, ставити певне питання: чому немає? Ну, але це, скажімо так, це – наша проблема. Треба бути вдячними і за те, що ми маємо на сьогодні. Я, чесно хочу сказати таку річ, що Україна в своїх намаганнях здобути незалежність з минулого століття, з 1917 року, з 40-х років… і тепер вже от в 21 столітті, ніколи не мала подібної підтримки, як має зараз. Нічого подібного в нас не було. На сьогоднішній день ми маємо підтримку західного цивілізованого світу.
– Як хлопці в окопах ставляться до подій в Бахмуті? До відступу з Авдіївки? Які настрої?
– Я там не був, а говорити про настрої хлопців не зовсім коректно. Чим наша військова концепція відрізняється від російської? Для нас все-таки найдорожче це є людське життя. І Залужний, коли ще був головнокомандувачем, він ставив такі питання. Він казав: ми будемо обороняти Авдіївку стільки, скільки зможемо. Коли вже там не буде можливості її обороняти, то ми тоді відійдемо. Тому що потрапляти в ті «котли» ми собі того дозволити не можемо. Тому що нас є значно менше, ніж росіян. Ми не можемо їхніми методами воювати. Якщо ми будемо воювати їхніми методами, то це буде війною двох армій: великої радянської і маленької радянської. І тоді маленька радянська точно програє. Але коли ми будемо користуватися західними концепціями, то все буде інакше.
– Як хлопці в окопах, і зокрема ви, поставилися до заміни головнокомандувача?
– Бачите, це таке дуже живе питання. Я не можу сказати, що до заміни Залужного я ставлюсь негативно. Але я вважаю, що це неправильно. Залужний – це людина, яка здобула фах військового, який дуже добре знав і стару систему, і він пройшов просто ідеальний вишкіл Західної Європи та Сполучених Штатів Америки. Тобто, він розумівся на концепції володіння штабами, тобто, науками, які впроваджувалися на Заході. Це людина західного типу.
Але армія складається не з одного Залужного. Армія складається з підрозділів. І підрозділи мають своїх командирів. І кожен підрозділ має певні свої завдання.
І там практично нічого не зробили. Бо міняють командирів на місцях, хіба що в крайніх випадках: або, борони Боже, гине людина, або поранення. Але в основному на місцях всі виконують свої функції, які вони виконували до того. На сьогодні не сталося ніяких прецедентів, заворушень. Здача Авдіївки передбачалася. Це прикро, але нічого особливого не сталося.
Сьогодні десь вирішується питання прийняття закону про мобілізацію. Побачимо чи буде введена та концепція, про яку говорив Залужний.
Існує певне мистецтво війни, так звана «пруська школа», або «німецька школа». Чому вона була сильна? Німці від початку Другої світової війни фактично до штурму Берліна радянськими військами дуже часто робили заміни, тобто ротацію. Вводять батальйон в бій, є якісь певні втрати, але їм зразу дають перепочити, доповнити, замінити, доозброїти, дати комплект. Уже падав Третій рейх, а вони тримали Берлін.
На сьогоднішній день проблема наших військ в тому, що вони виїжджають на позиції і стоять там роками.
– Крім мобілізації, ну, тобто, крім нової крові, що ще може змінити хід війни?
– Треба донести, що війна – це є справа всіх. Це не є якась гра, де можна сказати: «Я більше не граю». Це боротьба двох цивілізацій. Якщо повернутися до історії, я багато вивчав історію наших національно-визвольних змагань.
І от є «Декалог українського націоналіста», а там є перші такі слова: «Я – дух одвічної стихії, що постав на грані двох світів творити нове життя, здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї». Це перша заповідь українського націоналіста.
Раніше в молодості мені майже все було зрозуміло. А «на грані двох світів» я не міг зрозуміти. А це є грань двох світів, двох цивілізацій. І те, що несеться сюди, з боку Росії, – оце є цивілізація оцієї Азії. Ви думаєте, Буча сталася просто так? Що там п’яні солдати начудили? Ні! Все там було продумано. Це є методика, яка існує в Росії – навіяти страх: побачили, що вас чекає? От ми які. Маріуполь стертий з лиця землі. Мар’їнка стерта з лиця землі. Авдіївка стерта з лиця землі. Зараз Вугледар вони бомблять.
Якщо, боронь Боже, навіть сталося таке, що вони прийшли сюди, то вони от з тих самих, які ховаються зараз тут, після того сформують полки і поженуть вже на Польщу. Так, як вони гнали тих наших хлопів, яких тут мобілізували в 44-му.
– Невдовзі вибори в Росії, потім в Америці. Як це може вплинути на хід історії і на цю війну?
– У Росії глобальних якихось зрушень не буде. Тому що те, що там відбудуться вибори, і які вони можуть бути в Росії, ми розуміємо… Тотальна мобілізація після них може бути. Оце єдине, що може статися після виборів Путіна. Бо зараз він боїться це оголосити, тому що почнеться незадоволення.
Що станеться в США? Шанси Трампа великі, але вони і падають. Америка все-таки це є держава, в якій працюють певні демократичні інституції. Я не думаю, що після вибору Трампа, це буде якась кардинальна зміна. Не думаю, що Трамп в засос поцілується з Путіним і подарує йому Україну. Якщо брати глобальну політику, Трамп є дуже яскравим антикитайцем. Тобто для нього проблема номер один, це – Китай. І він говорить про те, що якщо він прийде до влади, то він накладе величезне мито на китайські товари. І Китай більше боїться приходу Трампа, ніж Росія мріє про його прихід.
Я не думаю, що Трамп, навіть якщо він прийде до влади, що це буде кардинальна зміна курсу. Тому, що Путін багато порушив норм, які заважають існуванню взагалі світової цивілізації.
На сьогодні ми можемо констатувати, що світові організації, такі як ООН і Рада Європи як гаранти себе віджили. Вони не працюють. Ці гальма не спрацьовують. Вони просто є. Треба переформатування на новий лад. По-друге, треба врахувати, що у світі з’явилися нові потужні держави. ООН і решта інституцій укладалися після закінчення Другої світової війни Сполученими Штатами Америки, Великою Британією, підтягнули Францію, і Радянський Союз. А зараз на арену вийшли Іран, Саудівська Аравія, Кувейт, Катар.
Європі поразка України невигідна. Якщо Путін і зупиниться на Україні, то звідси 10-15 мільйонів біженців поїде в Європу. І вони будуть йти транзитом через Польщу на Німеччину. І цих дві держави просто не переварять. Бо 15 мільйонів це більше, ніж Данія, чи Нідерланди, чи Бельгія. Ці теми є дуже важливі. І вони повинні бути на слуху і на думці в нашого обивателя, нашого громадянина.
Нині Сергій Годлевський проходить реабілітацію. Далі, каже, – знову на фронт, до своїх побратимів, наближати перемогу.
Раніше про націоналізм та загрози з Білорусі «Сила правди» розмовляла із начальником штабу «Любарта» Андрієм Д’яченком.
