Минуло два роки з часу повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Знімальна група Центру журналістських розслідувань «Сила правди» проїхалася східною лінією фронту, аби розповісти, як волиняни воюють у складі різних військових формувань. Під час відрядження вдалося поспілкуватися з мінометниками з волинської 100-ки, підрозділом патрульної поліції «Хижак» і захисниками з 5-ї окремої штурмової бригади. Один з героїв, з якими пощастило познайомитися поблизу лінії фронту, після 24 лютого 2022 року повернувся в Україну з Британії, щоб захищати рідну землю від окупантів.
Олег Діденко – лучанин. Йому – 45. Його бойовий шлях розпочався ще у 2014 році з Луганщини. У минулому – виїзди в місто Щастя, Станиця Луганська, Старобільськ, які вже давно окуповані.
«Спочатку була не та війна, що зараз. Далеко не та. Не ті правила. Не та війна. Зараз трошки воно все змінилося. Змінилось тим, що раніше йшли добровольці і кожен старався йти захищати свою неньку-Україну. Дехто говорить «2 роки війна в Україні». Та яка нахрєн 2 роки війна – війна вже в нас 10 років. 10! І печалька, що люди цього не розуміють», – каже Олег Діденко.
У 2016 році Олег Діденко демобілізувався і подався на роботу у Британію. З початком повномасштабного вторгнення чоловік повернувся і на запрошення тодішнього комбрига Павла Паліси пішов на службу у 5 полк ССО, який реорганізували у 5-ту окрему штурмову бригаду. Нині Олег Діденко служить на посаді головного сержанта роти забезпечення. За його словами, нині у 5-й штурмовій служить чимало волинян.
«П’ята штурмова свій шлях почала з Києва. Я знаю коли це ще все тільки починалося, то спочатку до нас дуже рвалися йти хлопці, перебирали кращих з кращих. Спочатку було мало волинян. Їх можна було на пальцях перерахувати і я особисто знав кожного. Зараз навіть знаю, що хлопців є багато і з Волині, і з Луцька навіть є, але я особисто навіть з ними не спілкувався. Дуже велика кількість підрозділів, але з Волині є дуже багато хлопців», – зауважує Олег Діденко.
Олег Діденко каже, що міг лишитись у Британії, працювати і жити своїм звичним життям. Однак 24 лютого чітко сказав собі – треба повертатись і захищати свою країну. Інакше не можна, коли в твоїй країні війна.
«Якщо людина сама не усвідомлює того, що це треба робити… Це ж твоя країна! Ми ж в ній виросли ми в ній живемо! Я теж міг би сидіти в тій самій Англії, де я був до війни. Сидіти в Англії приспівуючи, маючи нормальну зарплату, маючи нормальне життя, дохід в сім’ї, мені хватало по саму зав’язку. В мене були доходи набагато більші, ніж я маю в Збройних силах України. Але ж я це кинув… бо тут моя країна, тут мої діти, моя сім’я», – наголошує військовослужбовець.
З 2022 року 5 ОШБр перебуває в зоні бойових дій на Донеччині. Практично весь цей час – під Бахмутом і на його околицях. За словами Олега Діденка, за ці 2 роки війни – багато що змінилось у війську.
«Багато що змінилося. Багато що нас навчило, стали трохи мудрішими, почали більше цінувати життя, рідних, близьких, друзів, волонтерів, без яких нам було б нелегко, які помагають нам в усьому – починаючи з маленького і закінчуючи автомобілями, дронами. Так, важко, не сперечаюся. Просимо волонтерів і транспорт і дрони, все що можна, навіть екофло. Да, держава дає, не буду казати що не дають, але розумієте, це все – розхідники. Дрон – розхідник, автомобілі – розхідники, хлопці на виїзд виїхали, самі розумієте – виїхати виїхали і добре, що живі лишилися. А транспорту немає», – зауважує Олег.
Головний сержант пояснює, що з державним забезпеченням – все стабільно налагоджено. Проблема в тому, що через активні дії ворога усе дуже швидко закінчується. Однак, за словами Олега Діденка, в першу чергу підрозділи потрібно укомплектувати хорошими бійцями. А тому 5 ОШБр розпочала активну рекрутингову кампанію.
«На сьогоднішній день можна йти служити не туди, куди тебе заставляють, а можна йти туди, де ти хочеш служити. Це було класно придумано керівництвом і думаю це трішки підтягне людей. Бо багато хто боїться йти не знаючи куди. Я привів сюди теж своїх хлопців, з якими росли разом, дружили і вони теж тут зі мною – в 5 штурмовій. І ніхто не сказав – я не хочу, чи я не піду», – каже Олег Діденко.
Водночас, бійця обурює, коли штурмові бригади називають м’ясорубками. Він переконаний – воювати доведеться всім, а тому – не можеш зараз брати до рук зброю і знищувати окупантів – допомагай військовим.
«Я дивлюсь є такі трутні, чисто трутні, які і не поможуть нічого, і їм все-рівно хто що робить, як робиться в Україні, а за високопосадовців – навіть говорити не хочу. Разом з тим… військові втомлюються. Реально втомлюються. А втомлюються чого? Як наше командування не старається мобілізації проводити, а більшість і далі ховаються по хатах і даже з хати не виходять. Це ж не розумно. І не по-чоловічому. Виходить, що ми маємо звикнути тут постійно бути? Нас теж зрозумійте – в кожного сім’ї, жінки, діти і ми так само хочемо додому. Я багато кого з людей не розумію що… до них війна не прийде? Та прийде! Повірте. Якщо всі будуть ставитись отако… не буду негарним словом говорити, якщо всі будуть думати отак «А, моя хата скраю – нічого не знаю» – воно так не буде», – наголошує військовослужбовець.
Олег Діденко вже давно міг звільнитись за станом здоров’я, однак каже, що для нього війна ще не скінчилась, бо роботи – ще дуже багато.
По завершенню нашої розмови Олег Діденко далі вирушає в дорогу – від польського кордону треба забрати авто, яке бійцям пригнали волонтери. Та навряд чи йому вдасться заїхати додому і побачитись з рідними – ворог підбирається до Часового Яру…
Раніше «Сила правди» розповідала, як волиняни воюють на сході у складі різних формувань і як мінометники з «сотки» дають бій ворогу в Серебрянському лісі.
