Диктатор Олександр Лукашенко втягнув Білорусь у війну проти України, перетворивши її на плацдарм для російського війська. Це звідтіля в перший день вторгнення висунулися на Київ колони окупантів, і це звідтіля тепер на наші міста і села летять ракети. І хоча офіційно білоруське військо не переступало наших кордонів, керівництво Білорусі робить все можливе для підтримки агресора.
У той же час багато свідомих білорусів вже півроку воюють пліч-о-пліч з українцями. Через два тижні від початку повномасштабного вторгнення добровольці оголосили про створення батальйону з оборони Києва. Бойову одиницю назвали на честь одного з очільників повстання на землях сучасних Литви й Білорусі проти Російської імперії Кастуся Калиновського.
Чисельність батальйону зростала і вже в травні 2022-го його переформатували у полк. Тепер полк Кастуся Калиновського – це два батальйони «Волат» і «Літвін». До недавнього часу і батальйон «Терор», який на момент публікації цього матеріалу відділився в окрему бойову одиницю.
«Силі правди» вдалося поспілкуватися з білорусами, які зі зброєю в руках боронять нашу землю. Всі вони переконані – боротьба в Україні має шанс звільнити від диктатури і впливу росіян і їхню рідну землю.
«Тут ми боремося за європейські цінності»
«Серафім» – мінометник батальйону «Терор». До 24 лютого він жив і працював у Європі. Чоловік воліє не називати свої справжні ім’я та прізвище. І не тому, що боїться репресій – береже близьких. Про своє рішення виборювати свободу для Білорусі на війні в Україні сказав лише тим родичам, які емігрували за кордон.
«У перший день війни, як тільки я дізнався, що з Білорусі заходять колони техніки, що з Білорусі ракети летять, я зразу знав, що я поїду сюди. Я тільки не знав чи мене пустять. Я зв’язався з людьми, які пробували заїхати в перші дні, і виявилося, що білорусу заїхати в Україну не можна. У мене вже були складені торби, і мені довелося їх розпаковувати. А пізніше, в середині березня, вже почали пускати. Це рішення для мене не було складним.
Рідні відносно нормально сприйняли мій вибір. Але не всі знають. Батько знає, а мама – ні. Брати і сестри, які живуть в Білорусі, не знають, ті, які за кордоном, знають. Загалом у нас в полку десь 90% бійців – це люди, які останнім часом не жили в Білорусі»
В Україну «Серафім» потрапив в перші дні квітня, тоді, коли російські війська відійшли від Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Далі проходив навчання в Києві, яке тривало до кінця травня. Нині батальйон «Терор» б’є окупанта в Миколаївській області. Коли запитуємо про воєнні будні, наш співрозмовник не багатослівний.
«Сказати, що я багато був на передку – це неправильно. Може, боїв з десять. Всі дні тут – різні. На «нулі» ми могли цілу добу окопуватися, чистити міномет. Зараз буває щось запланував собі, а тут обстріли і ти сидиш в окопі»
Зараз «Серафімові» – 34. До цього у нього не було військового досвіду. В білоруській армії не служив.
«Я з дитинства знав, що таке режим, що таке Білоруська держава і всі ці атрибути державності викликали у мене блювотний рефлекс. В тому числі ця совіцька армія, де нічого не вчать і де потрібно всілякою хернею займатися, і де промивають мізки. Мені абсолютно туди не хотілося йти. Я сам по собі не проти строкової служби. Мені вона навіть більше подобається за контрактну армію. Але не так як в Білорусі. Я не хотів брати участь ні в чому, що пов’язане з режимом і державою»
Натомість, каже «Серафім», в Україні у війську зустрів дуже багато вмотивованих людей, які пішли захищати державу не тому, що їм вручили повістку, а за покликом серця. Те ж саме каже про тил. Найбільше враження білоруса з війни – це мобілізація всього українського народу.
«Коли я жив за кордоном, я працював з українцями. І багато з них повернулося, хоча там у них було хороше життя. Дуже багато людей скидали гроші, хоча ніхто ж їх до цього не примушує. Ні воєнні злочини, ні перемоги не вразили мене так, як мобілізація народу. Навіть ті, хто нічого не міг зробити, вони відчували, що все рівно потрібно робити хоча б щось. В іншому суспільстві населення сказало б: «Ну, а що ми можемо зробити? Чим ми зупинимо людей на танках?»
Якби такий виклик прийняла тільки держава, все було б просрано. Якби війна прийшла в Білорусь, то це був би державний колапс. Це така білоруська риса, вихована безпомічність, слухняність, покладистість. Мені ці риси дуже не до вподоби. Мене це дуже демотивує»
«Це результати пропаганди?», – запитуємо.
«Не думаю. Це така собі селекція. Коли постійно людей витискали за кордон репресіями. Поки Україна була незалежна, незважаючи на всі ваші проблеми, у вас був час, щоб виросло покоління людей, яке не знає, що таке палка. Це люди, які можуть вільно думати, приймати рішення, брати на себе відповідальність, на яких ніхто не впливає. У нас такого нема»
Земляки «Серафіма» також вболівають і підтримують полк морально і матеріально.
«Інколи ми думаємо, чому так мало білорусів, могло б і більше приїхати сюди. Я з містечка в Західній Європі, де було близько 50 білорусів. І от половина з них постійно пише мені: Як ти? Як справи? Може, щось потрібно? Передати? Купити? Є люди, які приїхали сюди і волонтерять, жертвують кошти на ЗСУ. Мене це надихає»
«Серафім» каже, що на фронті зустрічав добровольців з різних європейських країн. На його думку, на теренах нашої держави розгорнулась битва за цінності. Натомість провладні ЗМІ і пропагандисти в його рідній Білорусі, наслідуючи кремлівську методичку, часто заявляють, що росія в Україні воює з НАТО.
«Ніякого НАТО я тут не бачив. Вона просто воює тут з усім цивілізованим світом. Це війна за цінності. Ми можемо не бачити, не розуміти цього: які європейські цінності, де тут європейські цінності? Але коли рашка сюди прийде, ти відразу відчуєш різницю між європейськими цінностями і тим, що приносить рашка»
«Без вільної України не буде вільної Білорусі»
Олег Овсянников на псевдо «Альгерд» – теж мінометник з «Терору». Йому 33 роки. Живе в Україні 8 років. На початку нашої розмови Олег запитує, якою мовою будемо спілкуватися, бо вільно володіє українською. Домовляємось, що кожен говоритиме рідною, адже принаймні між волинянами і білорусами ніколи не було мовного бар’єру.
«Моя історія в цій боротьбі починається давно, – каже Олег. – У 2014 році на Новий рік я приїхав на Майдан у Київ. У Білорусі нікому нічого не треба, а поруч є країна, де люди змагаються за свої права, за свої свободи, за незалежність. Я хотів подивитися, як тут все влаштовано, щоб потім цей досвід застосувати у нас. Я пробув тут три дні. Вдруге повернувся 19 січня. І почав брати участь у всьому вже не як спостерігач. Серед перших загиблих 22 січня був мій земляк Михайло Жизневський. Для мене ця подія стала знаковою. Таким чином поїздка, яку планував на 1-2 дні, затягнулася до 11 лютого»
Далі Олег змушений був повертатися до Білорусі, бо збігав термін його паспорта. Він добре розумів, чим може відгукнутися йому українська Революція гідності. До цього він мав досвід участі у протестних акціях в росії та Білорусі. На одній з таких у 2012 році його затримали ОМОНівці. Згодом за це звільнили ще й з роботи. «Привіти» від так званих правоохоронних органів за участь в Майдані не забарилися.
«Мені почали передавати привіти від наших так званих правоохоронців. Я вирішив свою долю не випробовувати і взяв квиток до Гомеля. А з Гомеля до Чернігова, а з Чернігова на Київ. З 1-го березня 2014 року я уже постійно на території України»
До повномасштабного вторгнення росії Олег разом з іншими побратимами з Білорусі тренувалися і готувалися стати до лав ЗСУ. Йшлося про формування окремої бойової одиниці. Однак 24 лютого їм повідомили, що білоруського батальйону в українській армії не буде.
«Нам сказали “робіть що-небудь самі: або йдіть в ТРО, або йдіть в ЗСУ в інші підрозділи”. Хтось пішов записуватись в ТРО, хтось у військкомати. Ми з нашою групою пішли записуватись в ТРО, але нас чотири рази затримали поліціянти з автоматами. Думали, що ми шпигуни. Потім ми побачили відео, де Ян Мельников, наш білоруський доброволець, сказав, що на базі територіальної оборони Приазов’я створюється білоруська військова одиниця. І ми вирішили поїхати туди. І ось з тієї маленької військової одиниці виріс полк Калиновського»
«Для мене це було природно. Ми, білоруси, добре розуміємо, хто наш справжній ворог. Ми розуміємо, що путін – це головна причина, чому Лукашенко досі при владі. Путін – це ворог не тільки для України. Це ворог і для Білорусі. Якби не підтримка путіна, то Лукашенко не втримався б так довго при владі. Тому змагаючись за Україну, ми змагаємось і за Білорусь»
«Альгерд» брав участь у боях на Херсонщині і Миколаївщині. Військовослужбовець каже, що в Україні ніколи не відчував негативного ставлення до себе ні серед цивільних, ні серед військових.
«Люди приймають поки добре. Якщо говорити про українських військових, я від них нічого поганого ніколи не чув ні в свою адресу, ні в адресу Білорусі чи білорусів. Всі розуміють, що ми під окупацією знаходимось»
Запитуємо співрозмовника про ймовірність вступу власне білоруської армії у війну. Олег припускає, що вторгнення можливе і водночас, на його думку, приречене на поразку.
«Армія Білорусі не брала участь в жодних бойових діях з кінця Другої світової війни. Тому боятися наступу, напевно, не треба. Всі ми розуміємо, що військовий потенціал в білоруської армії дуже низький. Після наступу російських військ на територію України, коли всі люди побачили відоме відео, як були знищені їхні колони техніки під Ірпенем, під Бучею і під Харковом, це відбило бажання воювати у тих, хто називає себе армією Білорусі. Зараз панують саме такі настрої. Якщо хтось і піде, то тільки за участі російських військ. Сама білоруська армія не піде в наступ. Всі розуміють, вона не витримає перший день зіткнення з українським військом.
Швидше за все відправлять три більш-менш боєздатні частини. Це – 103-а вітебська десантна бригада, 38-а брестська бригада і 5-а бригада ССО з Мар’їної Горки. ОМОНівці хоч і підтримують Лукашенка, але воювати теж не хочуть. Бити беззбройних людей дубинками це не те саме, що воювати з озброєною армією»
«Альгерд» каже, що він перший зі своєї династії подався в Україну. Вся рідня залишилась на батьківщині. Тож вже наступного року він планує повернутись.
«Ми всі розуміємо, що кожного з нас там чекає як мінімум арешт. Так, ми хочемо повернутись в Білорусь, але вільну, незалежну, де не буде ні Лукашенка, ні російських військ. На цьому етапі, коли там панує антибілоруська влада, ми туди не хочемо повертатися. Нинішня влада, яка зараз є в Білорусі, за своєю суттю є антибілоруською. Пропаганда теж антибілоруська. Це копія імперської російської пропаганди»
У російсько-українській війні білоруський полк вже поніс перші людські втрати. Але не втратив віри у свою місію. Добровольці продовжують прибувати. Для них на базі полку створено тренувальну роту.
«Війна закінчиться перемогою України. Це зрозуміло всім. Путін розкопав собі могилу і чим далі їхні війська будуть заходити на територію України, тим глибшою вона буде. Ніхто в світі не має сумнівів, хто переможе в цій війні. Перемога України атоматично означає перемогу Білорусі, бо без вільної України не буде вільної Білорусі», – каже «Альгерд».
Більше інформації про полк Кастуся Калиновського, його звитяги та бійців можна читати у Telegram-каналі підрозділу.
Автор цього матеріалу є учасником програми Interlink Academy Fellowship, що фінансується урядом Німеччини.