Більше, ніж просто заробітки у Польщі

Нікіта Степаненко

Студент Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, м. Луцьк

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінці блогу

Кожного року польські роботодавці шукають дешеву робочу силу. Юні студенти, які ще не освоїли свої професії, та інші українці, які не знають польської та не мають навичок для якоїсь затребуваної роботи, зазвичай «кидаються» на перший-ліпший варіант.

Найчастіше це робота у полях, садах чи теплицях – праця, яка потребує терпіння та фізичної витривалості: годинами збирати врожай. Також популярними є «професії» покоївок, штукатурників, малярів, прибиральників – все, що може робити здорова людина, без особливих навичок, при наявності бажання. А бажання є, навіть не дивлячись на те, що часто заробітчани перебувають у жахливих умовах: праця понад 10 годин на добу, проживання у «бараках» з голими стінами, не більше одного вихідного дня на тиждень. За суму, яка дорівнює вісьмом-десятьом прожитковим мінімумам на місяць, працівник-українець, котрий живе, наприклад, у Луцьку та отримує чотири тисячі гривень щомісячно, працюючи за фахом, готовий терпіти майже що завгодно.

Все, про що я написав вище, відомо майже кожному, проте зовсім не кожен з читачів, я певен, переживав подібний досвід. Мене звати Нікіта Степаненко, я переселенець з Донбасу, а також студент четвертого курсу журфаку. Маю намір поділитись дечим із Вами, з пережитого досвіду, набутого впродовж сорока днів, які, працюючи, я провів в одному з відпочинкових комплексів, що знаходиться на березі Балтійського моря, неподалік Ґданська.

Коли пройшов місяць моєї роботи, я почав відчувати втому: тридцять днів безперервної роботи, без вихідних. Пам’ятаю, коли по приїзді дізнався, що вихідних немає – захотів додому першого ж дня. Мені досі складно собі уявити: як це, працювати без відпочинку? Невже я на таке здатен? Здатен, але тут я вже ніби не був людиною. Я став роботом із заготовки налисників та приготування картоплі фрі. Я працював там понад свої обов’язки, понад передбачений час (11-12 годин на добу щоденно, коли мій робочий день має тривати 10) – це було понад мої сили, не допомагали навіть думки про три тисячі злотих на місяць, безкоштовне харчування та житло.

Проте, врешті мало наступити полегшення – закриття сезону. Навіть шефи поїхали відпочивати у Болгарію, на море, залишивши кухню на свого сина. Нарешті омріяний відпочинок, думав я. На небі жодної хмаринки, спокійне море, тепле нерухливе повітря – все це, зазвичай, означало тільки одне – цілий день на ногах без секунди відпочинку, безперервний шум на кухні, що складався з грохоту, із криків шефів на нас, з мату і гучного прочитання замовлень на всю кухню. Від кожного такого замовлення, яке призначалося мені, опускалися руки, але я знав, що потрібно терпіти. Чому я мав терпіти, якщо було настільки тяжко?

За умовою контракту, при достроковому припиненні роботи до обговореної дати забирали 30% зароблених грошей (до речі, не думайте, що всі робітники були офіційно влаштовані, нелегалів вистачало). Також я відчував відповідальність перед тими, хто працював зі мною. Це ніби втекти з корабля, який тоне, бо ж не одному мені було тяжко. Той факт, що я завчасно припиняю роботу в кінці сезону означав би тільки одне – мою роботу буде виконувати хтось інший з колективу поверх своїх обов’язків, нових людей у той час на роботу вже не брали.

Отже цього дня було важко. Важче, ніж будь-коли раніше під час моєї роботи тут. Десь в середині робочого дня жінці, що працювала на супах, стало погано. Причиною цього стали крики господаря та велика втома. Спочатку ніхто не помітив, що вона пішла на вулицю, настільки всі були зайняті, проте потім ми почули страшний вереск. Ця жінка кричала і плакала, не могла вимовити ні слова. Вся кухня нарешті відволіклась від своєї роботи, тільки апарат, що видавав замовлення, далі пищав друкуючи нові замовлення. Нарешті прийшов шефів син. Він побачив, що сталося та припинив роботу кухні. Про себе я подумав, що кухня припиняє роботу тільки у випадку смерті когось з працівників. Коли приїхали лікарі, стало відомо, що у жінки мікроінсульт.

Окрім цієї історії була ще розбита голова бабусі, яка працювала у нас на заготовках. Ну от уявіть, людині 70 років, вона падає, та розбиває собі голову. Шефи кажуть: «Шкода, буває, сьогодні можете не працювати». До вечора у цієї бабусі розходиться шрам, і її нарешті вирішують везти до лікарні. Наклали сім швів, але наступного дня їй навіть не дали вихідного.

Тут, у Польщі, я здобув свій перший робочий досвід, заробив хороші для України гроші, а також підтягнув свій рівень польської мови. Проте підсумовуючи, я не скажу, що воно було того варте. Отже питання: чи варто їхати на заробітки, якщо дуже потрібні гроші? Я вважаю, що так. Не скажу, що моя історія – це виняток, але вона говорить про те, що роботу треба обирати прискіпливо.

Схожі Публікації

Наступна новина

НОВИНИ