На календарі вже вересень і розпочинається новий навчальний рік. А для тих, хто давно не за шкільними партами, – період ностальгії. Журналісти «Сили правди» також колись були дітьми, тож у День знань вирішили розповісти про свій шкільний досвід. Де та як навчалися, які предмети любили, а які ненавиділи, які кумедні історіями траплялися з майбутніми «акулами пера» – читайте далі.
Хтось із нашої команди ще зі школи уявляв себе редактором чи журналістом, а хтось навіть не міг тоді подумати, що займатиметься журналістськими розслідуваннями.
Журналістка Ірина Кравчук: спочатку хотіла бути співачкою
Я навчалась у загальноосвітній школі І-ІІ ступеня села Сільце Горохівського району.
Найбільше любила географію, під час занять уявляла, як буду їздити світом. Часто крутила глобус і тикала пальцем в якийсь материк, щоб визначити куди поїду в майбутньому. Чомусь тоді була впевнена, що як тільки закінчу школу, купа грошей впаде мені під ноги.
Вчилася я добре, але хімію, фізику і геометрію терпіти не могла. Там потрібна була хоча б мінімальна логіка, а у мене, здається, її не було зовсім. Важко було навіть з легкими задачами, але, на щастя, сиділа за партою з другом Володьою (любив, коли його називали Вова) – він рятував мої оцінки з ненависних предметів.
У молодших класах я мріяла бути співачкою, але коли вчителька не взяла мене на музичний конкурс, зрозуміла – щось пішло не так. Тоді вирішила: якщо не можу стати суперпопулярною солісткою, то треба йти в журналістику. Втім, доля трохи познущалася і згодом я п’ять років вивчала бухгалтерський облік.
Рада, що нині працюю у розслідувальній журналістиці. Якби хтось колись мені про це сказав, не повірила б.
Смішний спогад від Ірини: заздрісна фізкультурниця
У старших класах я регулярно фарбувала губи яскравою помадою біля дзеркала у холі школи. Коли це бачив наш вчитель фізкультури Олександр Антонович, завжди дуже голосно викрикував: «Ірка знов варґи накрасила!» Дуже тоді дратувалася. Досі, коли фарбую губи, це пригадується.
Редакторка Оксана Петрук: отримала золоту медаль
Я навчалася в Рожищенській школі №3.
Загалом була більш успішною в гуманітарних науках. Зокрема, перемагала на олімпіадах з української мови та біології. Любила українську і зарубіжну літератури, влітку читала всю програму наперед. Проте і з фізики мала «12» за рік, хоча вчителі з цього предмету були дуже вимогливі. У старших класах була головою учнівського комітету, щопонеділка вела ранкову «лінійку», де слухали гімн і піднімали прапор. Загалом брала активну участь в житті школи: вела вечори, декламувала вірші на конкурсах, малювала соціальну рекламу. Школу закінчила з золотою медаллю.
З дитинства мріяла стати художником чи дизайнером. Також писала вірші. Проте у випускних класах вчителі почали натякати, шо бачать мене в журналістиці. Я все ж готувалась до вступу на творчу спеціальність, бо за плечима була художня школа. Проте в останній момент мама мене запитала: «Ким насправді ти хочеш бути?» Я відповіла: «Журналістом». Згодом все збулося. Жодного разу не пошкодувала про вибір.
Смішна історія зі школи від Оксани: закрили вчительку
Якось наш клас попросив хлопця з сусіднього закрити двері з коридору. Типу прийде вчителька, пошарпає ручку і піде, а уроку не буде. Крім того у нас буде алібі, що з уроків не тікали. Все так і сталося. Тільки от неуважні діти не подивилися, що в кабінеті української мови в класі перебувала інша вчителька, колишня директорка школи Марія Рейкіна. Вона виходить і клас завмирає, бо двері замкнено. Далі було дуже весело. Вона не могла вийти і потрапити на урок до своїх учнів, а з іншого боку вже прийшла наша вчителька. Вони спілкувалися крізь двері. Потім Марія Рейкіна озирнулася на клас, а я сиділа за першою партою, і каже: «На всіх могла подумати, але ти, Оксано…».
Журналіст Костянтин Яворський: не любив читати про Леніна
Я навчався в першій школі Луцька з поглибленим вивченням на той час лише англійської мови.
Вчитися я любив, про що свідчать мої результати. Найулюбленіші предмети в мене змінювались. В перших класах мене коробило від музики, де співали «то бірьозка, то рябіна…» та все ж в такому совковому дусі.
В середніх класах я любив стародавню і трішки молодшу історію та географію. А в старших я їх вже ненавидів за радянський період історії та економічну географію, яку і досі не визнаю. Навіщо 10-класнику знати скільки в Болівії вугілля, а в ПАР – бокситів? А в останніх класах мені найбільше подобалися англійська, американська літератури, техпереклад і хімія.
Загалом мою золоту медаль можна назвати «відносно чесною». Бо поведінка в мене була не на максимальну тоді п’ятірку. Я, як і більшість, ганяв коридорами, сходовими клітками, збивав вчителів… Одного разу хотів передати косинець на передні парти, кинув… а він бумерангом залетів у зачіску вчительці (прости, Валентино Іванівно).
А ще я завжди крутився, але водночас усе чув, що розповідали вчителі. Це їх бісило. Найбільше – тих, які лише починали у нас викладати. Старші якось вже звикали до спини та потилиці Яворського, які все чують.
Журналістом у школі я бути не хотів. Тоді моя душа лежала до медицини. Але завдяки усім прекрасним вчителям першої школи я знав не лише хімію і біологію, а й решта предметів. Особливо, українську.
Смішна і не дуже смішна історії від Костянтина: «пельмень» вигнав з уроку
Одного разу до нас на історію на заміну прийшов заслужений вчитель України ще й на той час викладач ВНУ Дмитрук (імені не пам’ятаю); а псевдонім, яким його позаочі називали учні, був «пельмень», бо пузо було в нього файне. Він на нього любив скласти руки як на кафедру і розповідати. Робив він це настільки нудно, що хотілося увімкнути швидкість хоча б на півтора. І ось він щось розказує, а я вирішив шию порозминати і головою покрутити. Він це бачить, зупиняється, перепитує, що він говорив. Я все повторюю. Питає чого я головою кручу. Я й чесно відповів, що шия затекла. На що почув, що це – «не повага» і був вигнаним з уроку. Це, певно, найпозитивніші мої шкільні історії. Решта були не надто веселими.
В другому класі нас вперше повели в дитячу бібліотеку. Усім щось розповідають, а я стою в стороні. На той час я прочитав увесь дитячий відділ і вже півтора року як прочитував відділ середніх класів. Підходить бібліотекарка і питає чому я не цікавлюсь? Я їй оце все і розповідаю. Вона: «невже все прочитав?» Кажу: «Все, крім оцієї полички. – А чому? – Бо я не люблю читати про Леніна…» В повітрі зависла грозова хмара. Скандал був ще той: вчительське дитя не любить читати про Леніна в 1985 році…
Журналістка Валентина Куць: найбільше любила французьку
Я закінчила Головненську середню загальноосвітню школу Любомльського району.
Улюблений шкільний предмет – французька мова. В ній подобалося все – і звучання, і шарм, і вчителі. Впродовж всіх років навчання жодного разу не пошкодувала, що вчу цю мову і завжди хотілося на уроки. Пригадую, що на день вчителя у школі була традиція – замість вчителів викладали учні-старшокласники і кожен учень міг вибрати улюблений предмет. Кожного року я обирала французьку і це було так захопливо – навчати французької на уроках у 6 чи 7 класі.
На другому місці з улюблених предметів – українська мова та література. Ми її вивчали поглиблено, уроки були практично кожного дня. Література мені подобалася найбільше, тому я перечитувала усі твори. Але програмні твори 10-11 класу за новою програмою мали на мене найбільший вплив. Тоді вперше почали вивчати добу Розстріляного відродження, заборонених українських письменників, твори письменників української діаспори. Ця нова сторінка літератури про голод, про червоний терор неабияк мене вразила. Власне, це і сформувало мій майбутній професійний вибір, хоча і з цим все вийшло не так просто. Тут теж майже смішна історія.
У шкільні роки я завжди хотіла працювати перекладачем з французької мови, інших варіантів просто не розглядала. В 11 класі я зайняла призове місце на обласній олімпіаді з французької мови і завдяки цьому мала шанс безоплатного вступу на факультет іноземних мов. Принаймні так було вказано у отриманій грамоті.
Втім, коли прийшов час вступу, дуже популярними виявились професії економіста і юриста. Сподіваюсь, моє покоління це ще пам’ятає :). І родичі «порадили» мені вступати на економічний. Мовляв, бухгалтер це завжди є робота, а от що та французька! Я мовчки погодилась і навіть не знаю чому. Бухгалтера з мене не вийшло, рік я втратила, і наступного року вступила на факультет україністики у Волинський державний університет. Так я стала викладачем української мови і літератури, але доля закинула мене зовсім в іншу галузь.
Я ніколи не думала про журналістику, от зовсім ніколи. І по закінченні університету потрапила у сферу медіа. В ній і досі. І впевнена, що це одна з найцікавіших професій. Вона, звісно, буває важка, виснажлива, але цікава. Починала свою роботу у ТРК «Інтер–Волинь», потім в газеті «Досвітня зоря» коректором та літредактором. Згодом була кореспондентом «Нашого радіо», «Провінційної газети», потім – газета «Експрес», далі – «Четверта влада» і «Сила правди». «Силу правди» ми створили з колегами-однодумцями як незалежне ЗМІ, яке не має табуйованих тем, яке не боїться розповідати правду, яке завжди на боці суспільного інтересу і важливості. І неймовірно тішить, що ми змогли це зробити і впевнено рухаємось далі.
Смішна історія від Валентини: рагу на аудіюванні
З французькою мовою у мене пов’язано чимало як приємних, так і смішних спогадів. Один з них розповім: на уроці у 9 класі писали аудіювання. Текст був про те, як хлопчик проводить свій день. І одним фрагментом цього тексту було те, що він обідає рагу. Тоді ми не знали що це таке і вчителька окремо пояснила, що це страва, яка складається з м’яса і овочів. А також приблизно розповіла процес приготування цієї страви. В результаті аудіювання вийшло про рагу – майже цілий клас написав про рецепт рагу, складники і спосіб приготування, а про головного героя забули.
Журналіст та графічний дизайнер Антон Бугайчук: читав про політику ще у школі
Я навчався у школі №20 у Луцьку.
У школі найбільше любив історію, географію та економіку. Менше цікавили такі предмети як хімія, фізика, креслення. Не любив малювання і трудове навчання. Загалом вчився я непогано, але золотої медалі не мав, бо деякі предмети мене мало цікавили, тому не було мотивації їх ретельно вчити. Плюс іноді користувався можливістю прогуляти ті уроки, де за «енки» нічого серйозного не буде.
Але в підсумку досить добре здав ЗНО і був радий, що є така можливість показати свої реальні здібності через тест, а не через «імітацію бурної діяльності» впродовж років навчання.
Десь у старших класах я вже зрозумів, що буду гуманітарієм. Із цифрами в принципі теж не погано, але я бачив, що із буквами я справляюся значно краще. Хоча саме журналістика мене в шкільні роки не цікавила. Я був швидше не творцем контенту, а його споживачем. Десь із 8-го класу купував собі та читав тогочасні журнали про політику «Фокус», «Кореспондент», «Український тиждень». Також ходив у міську бібліотеку та брав книги про політику, економіку, історію, психологію.
Під закінчення навчання я приблизно розумів, що найбільше мене цікавлять політика та економіка. Але через стереотип про престижність професії «економіста» не хотів вступати на економічні спеціальності. Тому готувався до вступу на історію або політологію. В підсумку я отримав освіту політолога і завжди хотів займатися суто політичною журналістикою. Проте наша регіональна журналістика не дає можливість настільки вузько спеціалізуватися.
Смішна історія від Антона: страшний почерк
Насправді моя смішна історія повторювалася багато разів. Вона про почерк. В мене був (і досі є) жахливий почерк, тому часто була проблема із шкільними творами, бо вчителі та однокласники не могли прочитати, що я написав (сміється). Та і списати в мене було важко.
Те ж саме часто було і в університеті, коли викладачі бачили, що я загалом багато написав і ставили оцінку за об’єм написаного, а не за його зміст, бо ж не могли розібрати.
Нині я дуже радий, що більшість людей друкують і ручки залишилися для того, щоб ставити підписи. І то це можливо не на довго. Тому не даруйте мені записники — я в них зазвичай нічого не пишу 😉
СММ-ник Назар Вакула: ходив у школу з радістю
Я навчався у Нововолинському науковому ліцеї Волинської обласної ради. Хоча колись він називався Нововолинським ліцеєм-інтернатом. «Інтернатом», бо крім місцевих нововолинців, там вчились і жили учні зі всієї Волині і навіть Львівщини.
Можу з упевненістю сказати, що у період мого навчання це була чи не найкраща школа в області, яка давала справді хороші знання. Там добре вчились буквально всі! У моєму класі було 32 учні і 26 з них закінчили школу з медалями. Тому оточення має значення. Перебуваючи серед кращих, ти хочеш як мінімум не бути гіршим і, відповідно, добре вчишся.
Класи ділилися за спеціальностями: точні науки, гуманітарні, медицина. Кожен міг вибрати клас за власними уподобаннями і здібностями. Я вибрав А-клас – гуманітарний, бо любив вчити іноземні мови. Першою у мене завжди була англійська, другою – німецька.
До того ж у школі було класне дозвілля і своє сформоване ком’юніті. Ми всі знали гімн школи не гірше за гімн України і не соромились його виконувати під час урочистих заходів.
Для мене школа ніколи не була «каторгою». З радістю туди ходив і заради навчання, і заради друзів.
Смішна історія від Назара: вчителька не вірила, що він піде в медіа
У школі в старших класах у мене були проблеми з українською мовою. Точніше – з грамотністю. Усі диктанти писав на 2-3. Ледве вдавалось дотягнути підсумкову оцінку до 4-ки. Тому ніколи не пов’язував своє майбутнє з роботою в медіа, де треба багато писати.
Насправді хотів займатись синхронним перекладом з англійської. Однак на останніх курсах університету абсолютно випадково потрапив на першу роботу в редакцію київської газети. У них ще був сайт новин і спершу я влаштувався там контент-менеджером. Виявилось, що мої знання з української не такі вже й погані, як казала вчителька. А з часом я ще краще «виписався».
Через рік приїхав додому в рідне місто, де зустрів шкільну вчительку з української. Спитала як справи і чим займаюсь, на що я відповів, що працюю журналістом. І вже навіть отримав підвищення до редактора. Вона зробила «квадратні очі» і була дуже здивована, бо пам’ятала як я писав диктанти на незадовільні оцінки.
В результаті в медіа я працюю вже 15 років на абсолютно різних позиціях і напрямках. В більшості випадків мені треба писати. І виходить у мене це цілком грамотно.
Юрій Горбач — директор Центру: починав серед залізничників
Я навчався у ЗОШ №19 у Луцьку.
Серед предметів найбільше подобалась українська та зарубіжна література, біологія, фізична культура, трудове.
В шкільні роки багато читав, був період коли захоплювався детективами і перечитував цілі серії таких книг. Неподалік від мене була невеличка бібліотека і я був постійним відвідувачем там у початковій і середній школі. Зі шкільної програми здебільшого читав повні версії текстів, хоча однолітки вже використовували скорочені перекази з інтернету. Згодом цікавився інформатикою, але, на жаль, у школі цей курс був надто слабкого рівня.
В середніх і старших класах регулярно брав участь в олімпіадах з української мови, біології, ще чогось, і, навіть, одного разу якось потрапив на хімію. Це швидше через те, що хімія в моїй паралелі загалом була слабенька. Хімія, фізика, алгебра та геометрія давалися найважче. Це був середній рівень і трохи вище середнього, тоді як з решти предметів мав здебільшого «п’ятірки».
Фактично всі мої шкільні роки минули на дитячій залізниці у Луцьку. З п’ятого і по одинадцятий клас я відвідував гурток юних залізничників. Це насправді подобалося, я здобув там багато друзів, ми гарно проводили час, часто подорожували. Завдяки залізниці в шкільні роки об’їздив Україну від Ужгорода до Донецька: майже всі обласні центри, де були діючі дитячі залізниці. Це був улюблений гурток, бо він був і єдиним у моєму шкільному дозвіллі (сміється).
Все йшло до того, що своє майбутнє будуватиму на Укрзалізниці. Але в десятому класі занесло мене на гурток журналістики в Малій академії наук. Не пам’ятаю точно, як я туди потрапив. Мабуть, хотілося ще чимось себе зайняти. Тим більше, до того я вже полюбив фотографію і знімати відео, бо мав невеличку відеокамеру. В результаті впродовж 10-11 класів все змінилося настільки, що після нього і подальше моє життя пов’язане із журналістикою. Хоча до самого університету журналістом я себе не уявляв.
Смішна історія зі школи від Юри: списували всі
Навіть не згадаю зараз чогось такого, що було б цікаво широкій аудиторії. Пригадую, що до мене зверталися з проханням поділитися відповідями на контрольних, або домашніми завданнями (сміється). Тому інколи доводилося допомагати однокласникам.
Колектив Центру журналістських розслідувань «Сила правди» бажає всім учасникам освітнього процесу мирного і безпечного навчального року! Цінуйте і підтримуйте один одного, будьте уважні на уроках і поза ними, старанно навчайте і вчіться, бо нам з вами відновлювати Україну!
Цей матеріал було виготовлено ГО «ЦЖР «Сила правди» в рамках програми «Підтримка регіональних медіа України під час війни» за фінансової підтримки Європейського Союзу та МЗС Королівства Норвегії. Зміст відео є винятковою відповідальністю ГО «ЦЖР «Сила правди» i не відображає погляди Європейського Союзу, МЗС Королівства Норвегії чи Інституту висвітлення війти та миру.
