У липні 2024 року буде 15 років, як у Луцьку виходить двомовна українсько-польська газета «Волинський монітор» («Monitor Wołyński»). Це медіа для поляків, і загалом всіх, хто цікавиться життям польської меншини в Україні, історією, сучасними українсько-польськими відносинами і культурою.
Центр журналістських розслідувань «Сила правди» поспілкувався із заступницею головного редактора видання «Monitor Wołyński» Наталією Денисюк про роботу редакції, досягнення, виклики в часи війни.
Як все починалося
Перший номер газети «Monitor Wołyński» вийшов 15 липня 2009 року. Хоча перед тим її засновник Валентин Ваколюк видавав двомовний додаток до іншого волинського друкованого видання – «Волинської газети». А вже з 2009-го вирішили створити власну газету.
Назва газети «Волинський монітор» походить від найменування низькобортного, добре озброєного військового корабля – монітора. У міжвоєнний період білоруськими річками ходили радянські катери, які розвозили пропагандистські матеріали. Вони перестали це робити, коли спеціально побудовані в Гданську монітори доставили на радянсько-польський кордон і спустили на воду. «Царювання» більшовицького річкового піратства в цьому регіоні завершилося, коли тут почали патрулювати монітори. Ідею саме так назвати газету подав головний редактор Валентин Ваколюк.
Газета «Волинський монітор» виходить двічі у місяць тиражем у три тисячі екземплярів. Друковане видання розповсюджують у Волинській, Рівненській та Тернопільській областях. Над виданням в основному працює 4 людей, але є й фрілансери та волонтери, які співпрацюють із редакцією.
«Загалом, я завжди кажу, що нас мало. Але коли ми у 2019 році святкували 10-річчя газети і проводили конференцію, на яку з’їхалися редакції польських ЗМІ з Литви, Білорусі, України, ми тоді вручали подяки людям, які з нами співпрацюють. І коли почали називати одного, другого, п’ятнадцятого, я тоді зазначила, що так багато людей вийшли на сцену з тими подяками, – зауважила Наталія. – Із редакцією співпрацюють як волонтери-вчителі польської мови із Польщі, які скеровані в Україну організацією ORPEG – це Центр розвитку польської освіти за кордоном. Вони відправляють учителів у різні закутки світу, де живуть поляки, зокрема й в Україну. І якось так від самого початку повелося, що ті, хто приїжджає до Луцька, співпрацюють із нами як коректори та дописувачі», – додала вона.
Друковане видання розповсюджують через польські товариства. Кожне товариство визначає, як і де вони розповсюджують газети, попередньо узгодивши це з головним офісом в Луцьку. Представники цих організацій також дописують до газети як фрілансери, розповідаючи на її сторінках про події, які відбуваються в їхніх товариствах.
Наприклад, із редакцією нині співпрацює як коректор польських текстів Пьотр Ковалік, який навчає польської мови учнів суботньо-недільних шкіл при двох польських товариствах у Луцьку. Він також дописує до газети.
Учителі Вєслав Пісарський і Габріеля Возняк-Ковалік роками ведуть постійні рубрики «ABC польської культури» і «Польські фразеологізми» (у газеті це сторінка з назвою «Мова про мову»). Вчителі з Польщі, скеровані в інші міста, теж часто дописують до газети.
Ювілейний 300-й номер та повномасштабне вторгнення Росії в Україну
Попри повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року, всі працівники редакції залишилися в Україні та не виїжджали за кордон.
«Така думка взагалі не виникала і не стояло таке питання. Чому? Бо тут наш дім. Вся редакція залишилася в Україні. І дописувачі, до речі, теж», — зазначила вона.
Наталія Денисюк розповіла, що 24 лютого 2022 року пам’ятає дуже добре, бо тоді дуже рано прокинулась і вже перед шостою годиною ранку була за комп’ютером, читала новини.
Напередодні газету передали в друкарню, номер виходив саме в четвер 24 лютого. На ранок була запланована розсилка нового випуску газети в електронному форматі.
Вранці, 24 лютого, прочитавши новини Наталія Денисюк думала, що робити, кому дзвонити і як далі працювати.
«Ми до трьохсотого номера зробили ювілейну публікацію, власне, про те, звідки взялася ідея заснувати газету і чому вона так називається. Я зазвичай цей огляд роблю, публікую, розсилаю вранці у четвер. Але чомусь так склалося тоді, що я це все зробила в середу і заготувала лист, щоб він пішов у відповідні години. Приготувала дописи на Facebook і на X (Twitter). Бо там теж інформуємо, що газета вийшла», – ділиться спогадами Наталія.
У день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Наталія Денисюк відмінила планування розсилки, бо розуміла, що надсилати таку інформацію тоді було б недоречно. Мовляв, тут війна, а ми надсилаємо нашу розсилку з приводу того, що у нас вийшов ювілейний номер.
Після перших вибухів у Луцьку вона написала в робочий чат, що потрібно вирішити питання щодо організації робочого дня. У редакції тоді перерозподілили обов’язки і працювали з дому.
«До кінця дня я вислала ювілейний номер, але огляд газети переписала, тобто змінила текст розсилки. Я пам’ятаю, як багато листів ми отримали у відповідь. Тоді багато хто написав слова підтримки. У листі я написала, що цей мейл мав бути святковим, бо в нас сьогодні вийшов 300-й номер, але всі знають, які новини…», — ділиться спогадами редакторка.
Після повномасштабного вторгнення вихід газети не припинився. Тоді всі зіштовхнулися з новими викликами, з якими треба було далі жити. Роботи теж додалось, зокрема, з’явилося більше матеріалів про волонтерство та гуманітарну допомогу з Польщі.
Робота без світла у «темні часи»
Наталія Денисюк розповіла, що коли було перше вимкнення світла в Луцьку на весь день, якраз надіслали свіжий номер газети в друкарню.
«Той номер газети друкарня в результаті не могла надрукувати на четвер, тому що й там не було світла. Ми отримали тоді номер аж у п’ятницю. Ні в кого з нас удома не було світла, і на роботі теж. Вже тоді в різних чатах з’являлася інформація, що у Луцькій центральній бібліотеці для дітей на вул. Грушевського є світло, і що до них можна приходити. Пам’ятаю, що я тоді пішла працювати до них. Зробила, зокрема, розсилку-попередження, що сьогодні не буде номера газети, що повідомимо про наступний номер. Коли вимикали світло, було кілька номерів, що виходили не так, як зазвичай», – зазначила вона.
Популярні теми Волинського монітора
Серед рубрик, які користуються нині особливою увагою читачів можна назвати «Родинні історії». Загалом публікації на історичну тематику набирають на сайті видання багато переглядів.
Також дуже популярними є статті про польські фразеологізми. Постійно зростають перегляди у публікаціях на цю тему, навіть якщо ці статті оприлюднені 3-4 роки тому.
«Якщо ви вивчаєте польські фразеологізми, то там побудований текст так, що авторка використовує в ньому польські фразеологізми і подає словничок. Мені розповідали люди, які вивчають польську мову, що люблять цю рубрику читати, бо заодно навчаються. Свого часу були дуже популярні та швидко набирали переглядів тексти про візи, статті про карту поляка, але тепер їх якось і менше, можливо, через те, що ми безвізовий режим маємо. Ще ми дуже часто публікуємо інформацію про різні стипендійні програми й можливості, і ці тексти теж набирають багато переглядів».
Також буває, що читачі самі звертаються й пропонують теми. Наприклад, коли їх не пропускали на кордоні, щоб ввезти гуманітарну допомогу для України.
Коли газета допомагає знаходити родичів
У «Волинському моніторі» вже 10 років діє рубрика «Повернуті із забуття», яка інформує про поляків, репресованих радянським режимом. Її колись запропонувала історикиня із Рівного Тетяна Самсонюк, акцентуючи на тому, що для неї важлива пам’ять про людей.
Наприклад, у «Волинському моніторі» кілька років тому описали історію підприємця з Рівного Ольгерда Вірпші. У нього було декілька магазинів в цьому місті. Він після встановлення радянської влади погодився вступити до лав польського антирадянського підпілля.
У квітні 1940 р. Ольгерда Вірпшу арештував 3-й відділ УДБ УНКВС у Рівненській області й доправив до в’язниці в Рівному, а згодом засудив до 10 років виправно-трудових таборів.
Після публікації редакції вдалося сконтактувати з його сином Зигмунтом, якому тоді було майже 90 років. Він розповів редакції, що його батька звільнили з радянських таборів після підписання угоди Сікорського-Майського.
Ольгерд Вірпша був солдатом Армії Андерса. Після війни потрапив до Великої Британії. Його дружину з дітьми депортували з Рівного до Казахстану. Родина повернулася до Польщі в 1946 р та жила у Вроцлаві. Наступного року до них приєднався Ольгерд Вірпша. Він помер у 1961 році.
Зигмунт Вірпша поділився з редакцією інформацією про батька та своїми спогадами про заслання, які згодом були опубліковані на сторінках газети.
Наталія Денисюк наголошує, що робота журналіста й редактора вимагає уваги до деталей та ретельної перевірки фактів. А коли йдеться про пошук родичів, то це вже певна місія:
«Якщо говорити про ці пошуки людей, то коли ти отримуєш лист і людина пише «це мій дід», «я нічого не знала, де він подівся», ти розумієш, що ця робота, проведена авторкою, редакторами і перекладачами, дала свій результат. І цей результат надихає і завжди додає сил, навіть якщо ти втомлений».
Коли знайшли інформацію, яку шукали все життя
«Волинський монітор» має свої історії, які надихають. Наприклад, після деяких публікацій були випадки, коли родичі знаходили інформацію про своїх близьких, сліди яких загубилися ще в часи Другої світової війни. Наприклад, через 4 роки після публікації у газеті статті про Стефанію Курцвайль, її рідні зв’язалися редакцією та авторкою статті. Зазначили, що не знали про неї нічого ще з 1939 року.
Тоді Стефанія Курцвайль долучилася до польського підпілля в Дубні. Згодом совєти арештували її та розстріляли в Биківні. І лише через 78 років завдяки текстам Тетяни Самсонюк, опублікованим у «Волинському моніторі», рідним вдалося дізналися про її долю.
За словами Наталії Денисюк, родина шукала інформацію про Стефанію все життя. І лише через 4 роки після виходу публікації у «Волинському моніторі» родичі натрапили на неї в мережі.
«Виявилося, що за кілька років до того помер її брат. Він до кінця життя шукав її. Рідні не знали, що саме з нею сталося», — розповіла Наталія Денисюк.
«Ця рубрика має ще такий результат, що читачі, реагуючи на неї, розуміючи, що ми такі справи опрацьовуємо, часто запитують нас, чи ми не знаємо, в якому архіві шукати інформацію про родину. Ми, буває, їм надсилаємо інструкцію. В такому-то архіві, зайдіть на сайт, туди натисніть, там описано, як подати запит і т.д. І теж буває, що присилають тексти, чи ми можемо опублікувати, бо вони шукають когось», — додала вона.
Кожна деталь важлива
У газеті також публікували історію Ванди Заремби-Медицької. Її рідні досі шукають інформацію про її арешт у Луцьку та останні хвилини життя.
Історію Ванди розповів на сторінках газети її родич Януш Кухарчик.
У 1931 році Ванда вийшла заміж за Сергіуша Зарембу, який працював у поліції в Луцьку. Проте шлюб тривав недовго. Орієнтовно у 1935 році Ванда розлучилася з чоловіком. Після розлучення жила в Луцьку, а після початку війни – у Львові.
Совєти розшукували її чоловіка, і коли вона приїхала до Луцька забрати свої речі, її арештували. Після цього про неї не чули.
Її родич на сторінках газети «Волинський монітор» написав, що після арешту Ванда, найімовірніше, потрапила до місцевої в’язниці, звідки, мабуть, її перевезли десь далі. Можливо, до Биківні під Києвом, де розстріляли. Для НКВС вона була людиною, яка багато знала про Сергіуша Зарембу й могла вивести на його слід.
Газета допомагає у пошуках загиблих
Також на сайті та в паперових випусках газети публікували інформацію про пошук родичів польських військових, місця поховання яких встановлює польський дослідник Адріан Поль. Він вивчає інформацію про безіменні поховання на польських військових кладовищах у Західній Європі часів Другої світової війни.
Проводячи такі пошуки Адріан Поль намагається сконтактувати з родичами й у співпраці зі своїми колегами звернутися по дозвіл на ексгумацію та аналіз ДНК похованого. Завдяки цьому їм вдається встановити, хто похований у безіменних могилах.
«Не так часто вдається ідентифікувати ці поховання, бо треба, щоб були родичі по відповідній лінії, але дослідникам все ж вдається встановлювати імена тих, хто похований у цих безіменних могилах», — розповідає Наталія Денисюк.
Редакція активно моніторить ситуацію в українсько-польському інфопросторі та працює для читачів. Як бачимо, дослідження життя людей може допомагати іншим, та показувати те, про що раніше не знали.
Текст створено в рамках проєкту «Сила правди». Метою проекту є боротьба з дезінформацією та фейковими новинами між Польщею та Україною.
Проект співфінансує Польсько-американська фундація свободи в рамках програми «Ми підтримуємо Україну», яку реалізує фундація «Освіта для демократії»