У Луцьку волонтерський штаб «Ангар» спільно з фондом Сергія Притули навчають волинян тактичної медицини, протимінної безпеки, орієнтуванню на місцевості та вмінню надати першу психологічну допомогу.
Центр журналістських розслідувань «Сила правди» побував на одному з таких занять і розповідає про першу психологічну допомогу, яку може надати кожен з нас собі, своїм близьким і оточуючим.
Психологиня Центру реабілітації учасників бойових дій Любава Казмірчук звертає увагу, що надавати першу психологічну допомогу в умовах воєнного стану можуть абсолютно всі – для цього не потрібно мати кваліфікацію психолога. Проте, за 8 років війни з Росією, ми, підкреслює спікерка, досі не знаємо, як це робити. Це є величезною проблемою на шляху відновлення як цивільних, які пережили обстріли чи окупацію, так і військових. Більше того, відсутність цих знань, особливо в членів родин учасників бойових дій, є причиною проблеми реінтеграції військових, яка спостерігалась в період з 2016 по 2019 роки.
Як надати першу психологічну допомогу
Головне – це вислухати людину. Для цього необхідно перебувати у безпечному місці і бажано наодинці. Якщо з об’єктивних причин це зробити неможливо, то необхідно толерантно підказати, хто і де зможе це зробити. Від можливих неправильних реакцій залежить відновлення людини.
«Коли ми слухаємо, то не думаємо, наскільки почуте відповідає реальності (це можуть бути в тому числі, і скарги на командування, і владу, і на окремих людей, ваших спільних знайомих чи інших). У відповідь на це можна казати фрази на кшталт: «чую тебе, погоджуюсь». Ми можемо обговорювати стресову подію або ж ні», – каже Любава Казмірчук.
Любава Казмірчук
Як каже психологиня, перша психологічна допомога є доволі директивною: людина може бути в стані шоку, а отже мати порушений зв’язок мозку із реальністю, при якому, однозначно, відсутнє критичне мислення, а актуальні лише емоції, якими є потреба ділитися. Кризова подія викликає дистрес (стан, за якого рівень нашого стресу стає настільки сильним і хронічним, що ми вже не можемо впоратися, – авт.), людина відчуває, як щось виходить з-під її контролю. Психотравматичною подією вважається та, яка несе загрозу життю.
«Перша річ, що сприймає інформацію в тілі, – це миндалевидне тіло. Воно визначає чи є загроза життю. Так сталося, що цей рік ми усі знаходимось в хронічному стресі, тому миндалевидне тіло перевантажене. Через це подекуди люди не можуть навчатися, працювати. Це суто нейробіологія. Коли стається криза, ми «застрягаємо» в миндалевидному тілі, і тому потрібен час, аби спрацювали лобні долі для подальшого опрацювання інформації. Коли ми говоримо про надання першої психологічної допомоги (надалі – ППД, – ред.), то маємо на меті стишити роботу миндалевидного тіла і «приєднати» лобну кору. Саме вона починає опрацьовувати подію», – зазначає психологиня.
За словами спеціалістів, є три основні реакції людини на стрес: «бий, біжи, замри». Поява цих реакцій є абсолютно особистісною та не має об’єктивних причин, окрім активації інстинкту вижити. Найгіршою є реакція «замри», оскільки вона провокує розвиток ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, – ред.) і інших травматичних розладів.
Любава Казмірчук каже, що її найяскравішим проявом може бути те, як людина починає дивитися в одну точку, не помічаючи нічого: так званий «завтик», як кажуть в народі. Це означає, що важка інформація ще не вийшла з миндалевидного тіла для подальшого опрацювання.
Є три основні принципи надання психологічної допомоги: дивитися, слухати, направляти, – розповідає Любава Казмірчук.
«Дивитися» включає в себе турботу про безпеку, в тому числі і власну; чи має людина базові потреби такі як їжа, вода чи одяг; чи можемо ми вислухати людину. Проте, дуже важливо турбуватися й про себе. Якщо ми не будемо думати за себе, то не зможемо нікому допомогти. Цей принцип є ключовим у контексті надання будь-якої допомоги. Тут не йдеться про егоїзм: якщо з нами буде щось негаразд, то допомогти людині буде нікому.
«Слухати» – це про контакт. Ми звертаємось до особи, намагаємось дізнатись, як їй допомогти та чим.
«В майбутньому частими будуть ситуації, коли військові чи внутрішньо переміщені особи можуть випадати з реальності від голосних звуків, падати на землю. В такому випадку нашим завданням є перенаправити, тобто спокійно контактувати, розпитати і пояснити, що загрози їхньому життю немає, а їхня реакція є нормальною. Можна спитати, як людину звати, куди вона прямувала і чи дійде без сторонньої допомоги», – пояснює Казмірчук.
За її словами, в людей можуть спостерігатись інші види реакцій на стресові ситуації, проте ми можемо допомогти. Метою допомоги має стати робота лобних доль мозку, які ми маємо запустити. Щоб це зробити, необхідно встановити контакт з людиною. Він може бути прямий чи непрямий, фізичний, або за допомогою слів.
Фізичним контактом може бути легенький масаж голови, вух, точок біля очей та брів, під носом та посередині підборіддя. Хороші варіанти – це покласти руку на плече, розім’яти людині подушечки пальців рук – це додасть їй спокою і «заземлення». Дуже допомагає вправа – взяти людину руками, трішки нижче під пахвами та стиснути.
«Ми можемо запитати ім’я людини, чи розуміє вона, де знаходиться, чи бачить нас, чи чує, як вона. Метод простих запитань працює дуже добре, бо включає лобну кору. Говорити треба впевненим та спокійним тоном, аби людина не земпатувала на наші хвилювання. Не боїмось запитати людину «Як ти?», і отримати пасивно-агресивну відповідь «Ти що, сліпий\дурний?». Будь-яка відповідь – це вже встановлений контакт, а отже, це допоможе швидше «перетравити» те, що сталося», – зазначає фахівчиня.
При істериці важливо ізолювати людину від інших, щоб її стрес не передавався оточуючим. Потім людину треба заземлити, тобто зробити несподівану дію: не варто бити по обличчю, проте можна легенько обприскати водою, будь-що. Після істерики, яка забирає багато сил, потерпілому варто допомогти з базовими потребами: можна запропонувати чаю чи чогось солоденького.
«Якщо людина, каже що все гаразд, але ви бачите, що ні – просто говоріть з нею. Якщо ж навпаки, боїться контакту, ми повинні примусово витягувати її на це. Можемо попросити порахувати людей навколо, запитати, який сьогодні день. В цей час паралельно озвучуємо такі тези: «ти не один, я поруч, я з тобою». Ще дихання допомагає справлятися з тривогою, особливо, так зване нижнє, тобто животом. Можна покласти людині долоню на груди, аби вона почала дихати нашим ритмом або разом з нами», – радить психологиня.
Якщо йдеться про страх, то слід звернути увагу на положення тіла людини. Допомогти їй сісти нормально, якщо руки чи ноги при сидінні скручені. Далі – фізичний контакт.
«Ми можемо легенько покласти руку на плече, чи взяти за руку. Власне, якщо людина в контакті, можемо запитати, чи можна її обійняти. Якщо вона проти – не треба лізти», – перераховує методи взаємодії Любава Казмірчук.
Будь-які травматичні розлади мають меншу схильність розвиватися, коли людина не одна.
«Люди та військові, які знаходились під обстрілами, розповідали, в цей час вони сідали в укриттях чи окопах та тримали один одного за плечі, торкались головою до голови, тобто, інстинктивно виконували найголовніше правило – давали сигнал тілу, що вони не одні. Їх цього ніхто не вчив, але тіло спрацьовує. Це запускає «думалку». Також багато людей повернулись до паління з початком повномасштабного наступу. Все діло в диханні, а не в цигарці – під час цього процесу воно спокійніше та глибше», – пояснює фахівчиня.
Любава Казмірчук каже, що коли ж на людину нападає агресія, насамперед, треба створити безпечний простір, бо якщо людина може чинити шкоду собі чи іншим, то її можна просто затиснути, у військового – забрати зброю. Важливо уникати фрази «заспокойся». Це допоможе зробити монотонний спокійний голос, а також стійка поза тіла, наприклад, можна сісти, коли людина метушиться. Все це можна підсилювати словами: «ти в безпеці, я бачу, ти злишся, позлись».
«Якщо людина в стані алкогольного сп’яніння чи має психічні розлади – у неї змінене сприйняття реальності. Якщо нам загрожує небезпека – ми маємо повне право ігнорувати допомогою цій людині», – зауважує співрозмовниця.
При руховому збудженні в людини відсутня реакція, вона робить безглузді рухи, розповідає спеціалістка. Дії в цьому випадку залежать від контексту. Є прийом захоплення, який використовують: підійти зі спини та притиснути людину, покласти, аби заземлити. Можна покласти важку ковдру на неї, прилягти поруч, якщо людина близька.
«В цьому випадку треба поставити питання, які несуть за собою відповідь «так». Ми точно не сперечаємось з людиною. Важливо більшою мірою уникати розмов, аби людина могла прийти у зв’язок з реальністю – можна попросити перелічити, що є червоного кольору в кімнаті», – ділиться Казмірчук.
При нервовому тремтінні тілу людини треба дати дорозрядку – треба «дотремтіти» її, але легенько, – зазначає психологиня. Коли ж людина плаче, то не варто заспокоювати її, затикаючи таким чином вихід її емоцій, не давати порад, не питати, чому плаче, якщо ми це знаємо.
А ось зі ступору найкраще виводить рух. Ми можемо запропонувати людині порухатись повністю чи кінцівками. Коли ступор серйозний, треба зігнути пальці на руках донизу та стиснути їх, наче в кулак.
«Людина, перебуваючи в ступорі, насправді чує і бачить все, тому важливо чітко проговорювати їй команди, та те, що ми робимо разом з нею, наприклад, виходимо з машини. Паралельно, ми намагаємось аналізувати, на що потерпілий реагує швидше: на тілесні контакти чи на розмову», – продовжує Казмірчук.
Важливо казати, що те, що з нею чи ним відбувається, це нормальна реакція на ненормальні події.
Фахівчиня каже, коли людина поранена, то ми поводимо себе нейтрально. Пам’ятаємо, що наша прискорена мова може дати відчуття людині, що вона в більшій небезпеці, ніж насправді.
«Під час критичних поранень людина не знає що з нею, і тому розпитує нас: чи все погано, чи вона виживе. Тоді найкраще говорити, що все під контролем, що ми з нею. Військові в таких моментах, заспокоюють, мовляв, ми їдемо в лікарню. Зазвичай користуються методом переключення – працюють питання про сім’ю, хто саме чекає на пораненого, головне – говорити з потерпілим», – наголошує Казмірчук.
Вона розповідає, що військові, які мають ампутації, ставляться до цього достатньо специфічно. Вони жартують, наприклад, що ногу загубив чи собака відкусила, тобто позитивно забарвлюють негативне – це дає наснаги жити. Цинізм та чорний гумор допомагають справитися зі стресом, – пояснює Казмірчук. Буває, що хтось може декілька місяців не усвідомлювати свій стрес – так працюють захисні реакції психіки.
Емоції на війні коштують дуже дорого, їх наявність підсилює загрозу життю.
Якщо важко реагувати на військових з ампутаціями, то варто знати: співчуття допомагає усвідомити людині, що вам не байдуже, що людина – не одна.
«Однак не варто плутати співчуття і жалість. Жаліти чоловіків взагалі погана ідея. Є емпатія і є жалість. Якщо ви не знаєте як реагувати, краще в контакт не вступати, але загальне правило одне для всіх – комунікувати, ігноруючи ампутацію», – пояснює жінка.
Як знайти контакт з військовими? Декілька важливих правил
Є думка, що з війни ніхто ніколи не повертається, особливо, якщо людина до цього не була готовою. Адже військовослужбовці переживали події, які несуть загрозу життю. Любава Казмірчук розповідає про так звану модель світлофора: людина може перебувати в 4-х станах, кожен з яких символізує колір світлофора. Оранжевий свідчить про те, що людина в стресі, де і виникають ці реакції «бий, біжи, замри».
На думку психологині, військові знаходяться переважно в оранжевому стані, навіть якщо вони не на передовій. Коли людина застрягає в вищезгаданих реакціях, вона потрапляє в червоний стан. Важливо допомогти з червоного перейти в оранжевий.
«Проте, не кожен з них є насправді травмованим. На мою думку, всі хто повертається з війни, мають ПТСР. Світовий досвід каже, що таких людей – до 30%, проте в нас цей відсоток може бути більшим.
Через стереотипи та необізнаність, що до психологів ходити не нормально, що хлопчики не плачуть, людина може застрягати в стресі. Тому наше спілкування з ними має грунтуватись переважно на їхньому відновленні та нашому бажанні допомогти їм якнайшвидше «перетравити» побачене. Наслідки «неперетравленого» накладаються на думки, внаслідок цього виникають свої емоції та змінюється поведінка. Коли емоції засвоюються, то ми спостерігаємо, як їх стає менше, більше, або ж вони пропадають», – радить психологиня.
Важливо не тягнути військових на ритуальні зустрічі з родичами, якщо вони цього не хочуть і навчитися нормально сприймати, коли вони дистанціюються.
«Для контакту з людьми треба енергія, а їхня енергія думки – там, бо це допомагає вижити. Часто від дружин можна почути: «О, може, я вже непотрібна?» Військові мають дуже багато контузій: це значно впливає на якість їхнього спілкування, на емоції, через це в них порушений сон. Окрім того, в деяких трапляються панічні атаки: це може бути приступ страху, тривоги до 10 хв, протягом якого у них підвищене серцебиття, тремтить тіло, підвищується потіння, виникає дзвін у вухах, страх збожеволіти або страх померти, також підвищується тиск. І на жаль, це не диференціюється навіть сімейними лікарями: військовий мусить ходити та перевіряти серце, коли причина насправді у реакції на стрес, яка «застрягла», – пояснює експертка.
Фахівці конкретизують, що якщо ми говоримо про ПТСР, то не варто питати, чому людина не спить. Вона щоразу може повертатися в подію, де у неї була втрата побратима чи інші травмуючі події. Це викликає флешбек, і мозок втрачає зв’язок з реальністю. Також ми можемо спостерігати травматичні реакції на дитячий плач чи крики – найкраще, що ми можемо зробити, це забрати дитину.
«Перше, як ми можемо їм допомогти – це не боятися їх. Вони дуже відчувають, якщо ми їх боїмося. Ще одне важливе правило: коли військові не хочуть говорити про війну, ми не запитуємо».
«Якщо ми можемо це слухати, а повірте, там не буде чогось дуже доброго, то нехай, але якщо ні, то треба коректно подати сигнал, що ми не можемо. Ми точно не даємо порад, але можемо порадити місце, де військового зможуть вислухати», – повторює психологиня і перераховує ініціативи, які з цим працюють.
- Центр реабілітації учасників бойових дій (м Луцьк);
- Проект «ЦеОк» від «VeteranHUB», де основне кредо: «Звертатись по психологічну підтримку після служби Це Ок». Також там працює лінія підтримки дружин і сімей захисниць і захисників;
- «Вільний вибір» – громадська організація, яка займається психологічною підтримкою ветеранів, військових та членів їх сімей.
Ми не повинні ставити уточнюючих запитань, а основне – ніколи не питати чи ти вбивав.
Любава Казмірчук наголошує, людина змінюється і це треба враховувати при спілкуванні. Їм дуже складно отримувати вдячність. Не потрібно надмірної сентиментальності, вона запускає емоції. Не варто намагатися робити все за людину, не дивлячись на те, поранена вона чи ні, труситись над нею. Жалість – це знецінюючий момент, який свідчить про вашу впевненість, що людина не впорається сама.
«І ті військові, які воювали з 2014-го року, які були сильно поранені, а їх близькі сильно трусились над ними, вони не інтегрувалися, бо втратили віру своїх близьких в себе та свою в себе. Саме тому в них можуть з’являтися залежності. Якщо людина може сама щось зробити, то даємо їй таку можливість. Не робимо за неї», – наголошує фахівчиня.
Вона також радить при розмові з військовими використовувати метод віддзеркалення. Наприклад, коли бачимо, як людина втомилась, ми кажемо: «Я бачу, як ти втомився».
Не оминули увагою і проблему насильства в сім’ях військовослужбовців.
«Повага – не означає терпіння. Якщо це загрожує здоров’ю, треба щось зробити з цим. Важливо зазначити, чи було насилля до війни. Дуже часто, насправді, воно було і до війни, просто в нас про це не прийнято говорити. Після війни, те, що було не так, має 1% шансів змінитися, – пояснює Казмірчук.
– Не треба багато заперечувати в розмові з військовими, які повернулися. Якщо людина на емоціях каже, що когось вб’є, то не треба гостро реагувати «Як ти можеш таке казати?» – це не об’єктивно.
Якщо людина вживала багато алкоголю до війни, то у неї точно буде схильність вживати його ще більше після повернення. Якщо ми знаємо, що військовий до мобілізації не пив, то ми повинні розуміти, чому він це робить. Таким чином, можливо, вони намагаються зняти напругу в тілі, викликати сонливість, чи зібрати емоції, які вивалюються, аби дати їм раду. Також люди п’ють тоді, коли їм здається, що все вийшло з-під контролю. Не варто казати під час розмов «Я тебе розумію», краще замінити це на фразу «Я вірю тобі».
Саме ці основні правила допоможуть зберегти нам контакт з військовими, стосунки, а отже – і сім’ю, – підсумовує психологиня Центру реабілітації учасників бойових дій Луцької міської територіальної громади Любава Казмірчук.
Зберігайте та поширюйте ці правила собі – давайте разом відновлювати психологічну норму та допомагати військовим інтегруватися в суспільстві швидше.
Раніше «Сила правди» писала про те, як постраждалим від війни українцям допомагають з протезуванням і реабілітацією за кордоном.
